Украинский перевод В. Васькива
Перевод на украинский язык
Источник: Слово о полку Ігоревім та його поетичні переклади й переспіви в українській літературі. Акта, 2003. С. 580613
- 1. Чи ж не ліпше було б, браття,
Нам цю повість розпочати
Від старої давнини,
В новім стилі, в новім слові
Про похід в степи шовкові,
Князя Ігоря полки… - 2. Про бувальщину, билину
Розповім вам, браття, нині,
Хоч не так, як той Боян. – - 3. Він бо був направду віщим,
Різні думи, свої пісні
Залишив навіки нам.
Його мисль прудка, як білка,
Красна, мов з калини гілка,
В височінь орлом шугає
Сірим вовком в полі ходить,
В морі хвилі хороводить,
Або з вітром розмовляє… - 4. Він співав нераз про чвари –
Міжусобиці та згари,
Знав і радість і нужду,
Про князів та їх крамоли,
Як змагались за престоли,
Про непослух та вражду.
А коли Боян співає –
Десять соколів пускає
на стадонько лебедине,
Котру ж сокіл упіймає,
Перша пісню заспіває,
І той спів землею лине:
Про мудрого Ярослава,
Храбрість й силу у Мстислава.
Як касогам жах нагнав,
У двобою став спереду –
Зарубав мечем Редедю,
Його славу перейняв.
І про красного Романа,
Святославичу пошана,
Красунь був – так і назвали…
А Олега, його брата,
Що навів на Русь розбрати –
«Гореславичем» прозвали. - 5. – Браття!
Слухайте тепер чуйніше,
Про що співа старець віщий,
Про що пісню укладає,
Що, кому, кого він судить,
Кого хвалить, кого гудить,
Співом з нами розмовляє.
То не соколи гонились
за стадоньком сизокрилим,
То надтхненною рукою
Його пальці струни брали,
І живущії співали.
Вихваляли славу грою. - 6. Почнем, браття, оце «Слово»
Від Владимира старого
Аж до найновіших днів, –
Коли Ігор, мужний, владний, - 7. Вигострив свій ум удатний
І полки у бій повів.
У хороброму запалі
Військо він зібрав чимале.
В Київ вістки не подав… - 8. Рано-вранці сам зібрався,
В половецький степ загнався, –
«Йдем, за Русь!» – усім мовляв. - 9. Бачить Ігор: в його воїв
Вкрався сумнів під шоломи: - 10. «Браття мої! І дружино!
Ліпше нам у січі впасти,
Ніж в полон, на глум попасти!
Будем битись до загину! - 11. А всядьмо ж ми, гридні-вої,
На свої бистрії коні.
Та й на синій Дон поглянем!» - 12. Хоч могутня в князя сила,
Слава ж розум заступила
У степу за Шелом’янем!.. - 13. Жадоба напитись з Дону
Знехтувала мудрість в ньому:
«Хочу, – каже, – приломити
Списа свого в їхнім полі,
З вами ж, русичі хоробрі,
Можу й голову зложити!
Або з гордістю із Дону
Зачерпнуть води шоломом
Та напитися уволю». –
І тоді, при всіх знаменах,
Став у золоті стремена
Й рушив… поруч війська в полі.
Темінь сонце заступила,
День у ніч перетворила. - 14. О Бояне, соловію
Часу древнього! Ти вміло
Руських воїв оспівай,
Полинь птахом над лісами,
Дзвени піснею степами,
Звеличай наш Рідний Край!
Біжи «стежкою Трояна»,
Степом, горами й до рана –
Пісню Ігорю утни. - 15. Про Олегового внука
Нам на славу і науку,
Пісню хіба так почни: - 16. «То не буря соколина
В степ чужий із Руси лине
на «поганих» в час негоди, –
Галки зграями літають,
На Дон-ріку поспішають –
Дон великий котить води»… - 17. Або так зачни, Бояне,
Славний Велесів ти внуче: - 18. «За Сулою іржуть коні,
Дзвенить слава в Києв-граді,
У Путивлі: стали стяги,
Трублять труби в Новгоро́ді!»
Ігор жде на свого брата
Буй-тур Всеволода в шатах - 19. «Чолом тобі, брате-княже!» –
Вони радо обнялися,
Дружньо в терем подалися,
А Всеволод тоді й каже: - 20. «Один брат ти в мене рідний!
Один світ ти в мене світлий!
Святославичів нас двоє… - 21. Сідлай, брате, бистрі коні,
- 22. Бо мої вже на припоні,
Стоять в сідлах й люд при зброї.
Перед Курськом стали в плавні. - 23. Ну й куряни мої вправні –
Всі під трубами сповиті,
Під шоломами гойдались,
Кінцем списа годувались, - 24. Всі путі вже ними биті.
Дич пустині, добре знають,
Тятви в луках натягають.
Рвуться всі до переправи,
Гострих мечів вістря тонуть, - 25. Як один, здобути хочуть
Собі – чести, князю – слави!» - 26. См. фрагмент 30
- 27. См. фрагмент 13
- 28. Глянув Ігор на світ-сонце, –
Щось не так у цій сторонці:
Небо тьмою затягає…
Ось спада уже й на військо
І віщує брань зловіщу –
Вої голови схиляють…
Буря стогне, рве, ламає –
Дикий свист зірвався лісом –
Птиць злякав… - 29. Див кличе бісом
Вість «поганим» посилає.
Вість про Русь, що йде над Доном…
Вість летить стрілою-гоном.
Вість для Волги – у край ханський,
Вість і Корсуню й Помор’ю,
Вість Посуллю і Сурожжю
Й ідолу Тмутороканськім. - 30. Звідусіль, кругом шляхами,
Й бездоріжними степами
Спішать половецькі сили.
Скриплять вози опівночі,
Безліч копит, скрізь тупочуть…
Мов лебеді, вози квили…
Ігор з військом йде над Доном,
Хижі круки стежать зором. - 31. В ярах тужно вовки виють,
Клекотом орли взивають –
На кістки звірів скликають,
Жах між людьми й кіньми сіють.
Бути битві, ще й великій
В Половецькім Полі дикім.
Скреготять над військом птиці.
З ляку шарпаються коні –
З лісу на щити червоні
Брешуть в’їдливо лисиці… - 32. О, Руська Земле, а ти вже за горою!..
- 33. Довго страшна ніч тривала,
- 34. Аж світ-зоря запалала.
Мла усі поля покрила. - 35. Говір галок пробудився,
Ігор з військом зупинився –
Ніч минувша всіх втомила. - 36. Русичі в степу великім,
У поганій землі дикій
Тісно стали скрізь полками.
Стяги їхні говорили,
Що ввесь степ загородили
Русичі черлен-щитами.
Ігор військо оглядає,
Полки конем об’їжджає:
Стоять куті з криці лави,
О, вони готові стати
за Русь свою… і придбати –
Собі чести,
князю – слави. - 37. Рано в п’ятницю удало
Руси половчан стоптали
і розсипалися роєм
По обозах бранців брати.
Красні діви в полон гнати,
А добро – росло горою: - 38. Золото та паволоки,
Узороччя на всі боки –
Опанчі та покривала,
Кожухи та оксамити…
Всі болота загатили,
Шляхи килимами слали. - 39. Половецький стяг, червоний,
Біла хоругов, шовкова,
Ще й бунчук з ратищем срібним –
Все дісталося в добичі,
Святославичем підбитій.
Ігор знав, що слави гідний… - 40. Спить гніздо Олега в полі,
Взявши полону доволі.
Вогні гаснуть, саме тління…
Ой, далеко ж залетіло,
Хоч не з кривди народилось,
«Гореславича» насіння! - 41. Смілість в роді все бувала,
Хоч кругом хула ступала –
Уступатись він не стане.
Сам, як сокіл, в бій полине
Проти тебе, половчине, –
Чорний вороне поганий! - 42. Ґзак вже сірим вовком гонить
Збира полки та комони,
Скорим маршем вирушає…
Слідом суне Кончак, близько
Мов та хмара, його військо
На Дон-ріку поспішає. - 43. День минув. А рано-вранці
Зір кривавії багрянці
Тріпотили над землею – - 44. Чорні хмари тягне вітер –
Хтять чотири сонця скрити, –
Чотирьох князів під нею…
Буревії хмари перли,
Сині блиски темінь дерли… - 45. Бути тут страшному грому,
Безліч стріл впадуть дощами,
Вкриють трупом збиті трави
Близь ріки, синього Дону. - 46. Ось де списам поломитись,
Тут і мечам пощербитись
Об шоломи половецькі
На ріці та на Каялі
Руським молодцям удалим,
Руській раті молодецькій. - 47. О, Руська Земле, а ти вже за горою!..
- 48. Ось вітри, Стрибожі внуки,
Віють стріли, з моря йдучи,
На полки Руси…
З-над Дону
Невидима сила гонить. - 49. Вся земля дрижить та стогне,
Без надій на оборону. - 50. «Сила сил йде!» – стежі кажуть;
Скрізь половці сунуть вражі,
І від Дону… і від моря… - 51. З усіх сторін обступили
Руську рать, огородили
Діти бісові з помор’я… - 52. Русичі знов не корились
Дружньо враз відгородились
Вздовж червоними щитами: - 53. «Яр-тур Всеволоде, брате!
Стань ось тут!..
Тримай проклятих!..
Смерть посій усім поганим!
Диких треба зупинити,
Їхній напір заломити –
Перейдім на оборону, –
Не залишим на поталу,
Піші раті…,
а помалу,
Пробиватимемсь до Дону… - 54. Славно прю прийняв, великий!
Сипнув стрілами на диких –
Кріпко громиш та поганих,
І де лиш шолом твій блисне,
Харалужний меч твій свисне –
Так і ляжуть головами… - 55. Поскипані…
дерев’яні
Під каленними мечами,
Ті шоломи оварськії.
А ти ж, Яр-туре завзятий –
Сієш смерть мечем булатним
На голови поганськії!» - 56. Браття, мої дорогії!
Він забув життя і мрії,
А в Чернігові – чертоги,
Глібовну свою прекрасну,
Отчий стіл… і терем ясний,
Обичаї, честь і Бога. - 57. Вже були «віки Трояна», –
Пройшли літа Ярослава
І Олегові походи…, - 58. Він шукав мечем крамолу,
Вогні сіяв, смерть, незгоду –
На своїх, чужих наводив.
За біду Руси й руїни
Міжусобиці та війни,
За пожежі та облави,
І набіги в Землю Руську,
За смерть, сльози й лихо людське
«Гореславича» всі знали… - 59. Став він в золоті стремена, –
Під Тмуторокані знамена - 60. – – –
- 61. Взявсь нести нові пожежі –
На Чернігів, город вдільний…
А князь Всеволод потрійно
Пильно й чуйно за ним стежить.
Всеволод став князь Великий,
Всівсь у Києві, як влитий.
Він синові Мономаху
Стіл Чернігівський вділяє,
Берегтися намовляє
Підступу чи й змови-жаху.
Мономах, князь Володимир,
Знаючи Олега злидні –
Знай щоранку закладає
Бруси-бервена великі
В вуха брам…
а його гридні
Город денно запирають.
Та все ж, Олег «гореславич»
«Чварний» Борис Вячеславич
Стали з військом в один день
Й за Олегову обиду
Мовив князь Борис в огиді:
«Аз ім єсть противен всєм!» - 62. Стрілись на ріці Канині
І в бою, в Нежатій Ниві,
Суд Борисові настав,
Бо навів він брат на брата:
За кров руську, що пролята,
Меч Руси – кінець поклав…
Там на березі Канини,
На траву між квітів синіх,
Розчерпленний упав.
З ним, у тім бою проклятім,
Руси йшли в страшнім завзятті,
Брат від брата умирав…
Свій свого сікли, рубали,
Мов половців на Каялі,
Де рус руса брав на списи,
Де мечі сікли кольчуги,
Аж сталь грілась від напруги,
А скрізь, рідні стяги висли… - 63. Святополк звелів узяти
Батька тіло на «Нежатій»
Між угорських іноходців
На жердини його вклали…
В Київ, у Софію взяли, –
Як звелів князь Новгородський. - 64. Ой, було ж тоді народу!
Олег сіяв гнів-незгоду
Міжусобиці зростали…
А князі в своїй крамолі
Зневажали людську долю,
Людям вік укорочали.
Не життя було, а мука:
Добро Дажбожого внука
Гинуло і пропадало…
Вже й ланів лишилось мало
Й рідко ратаї гукали
Бур’яном все заростало…, - 65. По Русі літають круки,
Ділячи поживу-трупи, –
Їм нехованим лежати,
Галки зграями кружляли
Кості білії довбали,
Лихоліття далось знати… - 66. Люті битви проминули,
А про таку ще й не чули,
Що звів Ігор понад Доном:
Зрана, вдень, вночі й світанку,
А далі, то й знов до ранку
Гримлять мечі об шоломи.
Летять коні, збиваючись,
Тріщать списи, ламаючись
У полі та незнаному,
Серед землі, ще й чужої, –
Б’ються чесно руські вої,
Битва-жах…
в дню даному… - 67. Гори трупів наложили,
Чорний степ – кривавий килим,
Коні падають, гребуться.
Обох кров тече по полю…
Тепер тут рішають долю –
Передсмертним боєм б’ються.
Січ жорстока не вгаває,
Кончак війська досилає…
Бій іде уже нелюдський…
Булавами б’ють, мов громом,
Трощать черепи в шоломах, –
Йде туга по Землі Руській…
Брязк мечів об гарт шоломів
Знявся степом аж під зорі.
З тіл вже сопух полем тягне…
Ранком Ігор об’їжджає
Поле битви, оглядає, –
Дону…
мабуть вже не сягне…
Кончак напер в новій силі –
Сколохнулись ряди смілі…
Он полки «своїх поганих»
Не вдержали поля-бою,
Врозтіч кинулися з строю…
Дич… рубала їх, вже гнаних… - 68. – – –
- 69. Ігор спішить, переймає,
Часть «ковуїв» завертає,
Та даремно…
вже запізно, –
Вмить половці налетіли,
Князя перетнем оточили,
Гримнули мечі залізно…
Креше криця блискавиці,
Ігор, з мечем у правиці,
Щит розбитий відкидає…
Хоч на лет стріли від нього,
Недалеко допомога, –
Про полон його не знає!
Жаль було йому дивиться,
Як брат, Всеволод, жах бився.
Він колов, рубав на зміну,
Всіх громив під трубні звуки –
Все трощив, що йшло під руки,
Смерть ходила за плечима… - 70. Бились день, бились і другий…
А на третій під полудень,
Впали Ігореві стяги… - 71. Вже не стало вина-крови
І скінчили «пир» хоробрі
Русичі – сини відваги.
Тут два брати розлучились,
Тут «свати не смерть упились»
У степах ріки Каяли: - 72. См. фрагмент 71
- 73. Руси сватів напоїли
І самі всі положились –
За Русь голови поклали. - 74. – Браття!..
Зла година нам настала…
Руську рать орда здолала!
Буде сліз, ридань багато…
Трава з жалю похилилась,
Сумно дерево склонилось, –
«Де мій син?..
Де муж?..
Де тато?»… - 75. См. фрагмент 74
- 76. Ой, вступила кривда-мука
В силу Дажбожого внука,
Дівою йде в Землю Руську, –
Крила свої розіпнула
Лебідкою Дон сплеснула,
Час змінила в біду людську. - 77. Всі походи із князями
Припинились на поганих,
І сказав тоді брат брату:
«Се моє!..
І се моє же!»
І стали вони те найменше
Та найбільшим називати.
Стали князі забувати
І крамоли знов шукати, – - 78. А половці йшли і били,
Нашу землю воювали,
Мирний люд в неволю брали,
Вогнем нашу Русь палили… - 79. О, соколи!..
Та й не в пору,
Стали бити «птиць» край моря,
Бо добились самозгуби: - 80. Он, лежать полки суворі –
Вже не встати їм ніколи
Ні під стяги, ні під труби. - 81. Карна й Жля гукнули кликом,
І половці вино з лихом
По всій Русі розілляли… - 82. Раз-по-разу в городища
З рогу кидали вогни́щем –
Скрізь оселі запалали…
Руські жони тужно плачуть: - 83. «Вже нам наших лад не бачить!
І мислею ізмислити,
Ні думкою угадати,
Ні очима оглядати, –
Множість срібла загубити»… - 84. Браття!..
Київ стогне від розбою,
І Чернігів на підбою. - 85. Скрізь руїна… плаче Мати…
Печаль груди людям тисне, – - 86. А в крамолі мов навмисне,
Князь йде князя воювати… - 87. А поганці набігали,
Нашу землю воювали,
Брали дань…
Русь у покору… - 88. Отак ті два князі добрі,
Ігор й Всеволод, хоробрі, –
Дич збудили, та не в пору.
Сами біду розбудили,
Що отець приспав був, в силі,
Грізний князь, сам Святослав, –
Бо половцям був грозою,
Сам водив полки до бою,
Мечем диких присмиряв. - 89. Святослав був князь Великий
Наступив на землю диких,
Притоптав холми й яруги,
Скаламутив їх потоки
Осушив грузькі болота.
Осоружним – ніс наругу.
Хана Коб’яка, мов вітер,
Вихопив з полків залізних
І поніс від луків моря
Ген аж в Київ…
а вже бранців,
Аж сім тисяч військ, поганців
У полон набрали з поля.
Аж в го́роді, у Києві –
Упав Коб’як знесилений,
У гридниці Святослава. - 90. Тут же німці і венеди,
Вся морава, навіть й греки
Виспівують: «Князю – слава!»
А тепер, в цей новий клопіт,
Корять Ігоревий похід,
Бо втопив добро Держави
З «дикими» в степу..
аж тужно, –
Руське золото погрузло
В хвилях вод, ріки Каяли. - 91. Ось князь Ігор… князь небога
Висів з сідла золотого
І в «кощієве» всів, – «в шорах» –
у невольниче…, у раба – - 92. Засмутилась руська слава
По містах на заборолах… - 93. Мутний сон снивсь Святославу
- 94. В Києві на горах, рано.
Каже князь: «Вночі, крізь морок
В ліжко з тису мене клали,
Чорну паполому слали, - 95. Вино синє лляли з горем…
- 96. Сипали мені з порожніх
З сагайдаків, тих негожих
степових… і висипали, –
Жемчуг грядний тут… на лоно… - 97. І жалібні пісні жонів
Чув, як тужно погасали…
В теремі золотоверхім - 98. Впав додолу князьок-гребінь –
Снилось, ніби впав уранці… - 99. Цілу ніч чомусь ворони
Кричать в Плоскім, в Оболоні,
Навіть й в дебрях на Киянці».
– «Князю!..
Всі ті круки, що над полем –
З криком неслись десь за море»… - 100. І сказали знов бояри:
- 101. – «Князю!..
Ум твій туга́ полонила, - 102. Це ж два соколи злетіли –
З степом стрінулись в зударі.
Пішли го́рода шукати,
Хтіли Тмуторокань взяти
Та напитись води з Дону…
Але соколині крила
Он мечами втнула сила
У степу та й у чожому.
А їх самих в пута взяли
І в залізо закували». – - 103. Темним третій день був руським…
Бо два сонця там померкли:
Двох стовпів-князів затерли
Половчани в полі грузькім.
А при них також погасли
Юні місяці два ясні –
Молодесенькі княжата…
Вони тьмою огорнулись,
В хижих хвилях потонули,
З ними й рать Руси, піддата… - 104. Тьма на річці, на Каялі,
Степ кривавий вкрила брані – - 105. А по Землі Руській з криком
Степовики простягнися,
Хижий пардус загніздився, - 106. Кров та смерть, ще й чорне лихо.
- 107. Гордість хилиться в покорі,
А насильство – б’є по волі.
Дико кинувсь Див Помор’я. - 108. А он ґотські красні діви
Вже виводять хоро-співи
Берегами біля моря. - 109. Руським золотом всі сяють
Ходять дзвонять та співають…
Як Вінітар, король ґотів,
Розбив антів із князями,
Розп’яв Буса із синами
Та сімдесять старшин-воїв.
Радо діви заспівали
Про брань страшну на Каялі,
Як Кончак помстивсь за Хана,
Що п’ять тисяч руських воїв
Потопили біля Дону
В Пімсту діда, Шарукана. - 110. А нам, княже, всій дружині
Веселощів нема нині! – - 111. Прибитий горем Святослав
Сумно розпочав словами,
Голос тремтів за сльозами,
І, з болем серця, проказав: - 112. «Ой, синовчі мої! Шкода, –
Ігорю та Всеволоде! –
Рано стали ви у лави,
Половецьку землю бити
Та мечем поган разити,
А собі шукати слави!
Слави ви собі шукали
Та в неславі в битві впали…
І без чести, і в обмані
кров пролили й одолілись.
Вашу ж славу розділили
Нечестивці препогані! - 113. Серця ваші, звинні-вперті,
Сковані в жорстокій смерті,
В бою, кров’ю гартувались…
Що ж ви, діти, натворили? - 114. Голові моїй, вже сивій,
Горя лютого завдали… - 115. Влади я уже не бачу
В могутнього мого брата –
Брата-князя Ярослава.
З значними богатирями
І Чернігова билями
Многих військ у його лавах.
Воєводи і татрани
Й знать, полків «своїх поганих» –
І ревуги з стопчаками,
І ольбири та шельбири, –
Це ж вони без щитів бились,
З захалявними ножами.
Колись сили Ярослава
В честь дідів дзвонили славу.
Тепер…
в битву він не хилить –
Ігорю дав лиш «поганих»,
Саме тих, що повтікали
Й крило русів оголили. - 116. Ігорю! Мій милий брате!
Славу самі хтіли взяти,
кажучи: «Самі мужніймо!
І минулу заберемо,
І прийдешню теж візьмемо –
Та й поділим її спільно!» - 117. – Браття!..
А чи диво є старому
Щоб відмолодіти знову? - 118. Та ж, коли сокіл линяє –
Птиць збиває він без сліду,
Не дає гнізда в обіду,
Всяку погань відганяє».
Після Ігоря поразки
Ринули на Русь поганці:
Ґзак Путивль вже облягає,
Кончак в Переяслав гоном.
А назустріч, лиш з загоном –
Володимир поспішає. - 119. На це зло, що йде до хати,
Помочі з князів не ждати!
Той, хто може…, відвернувся
Інші роблять по свойому
Бережуть свій стіл та дому… - 120. Час в нінащо обернувся!
А біда, біда лихая
Нашу землю не минає… - 121. Поміч не йде, все в роздорі,
Римів кричать під мечами,
Володимир вже у ранах,
Повалився в битві в полі.
Він же так хоробро бився
З Кончака великим військом,
І, як пише нам літопис:
«Довго будуть пам’ятати
Переяславці, як брата,
Володимировий попис»…
Бо любив він своє військо,
Не щадив гроша ністільки,
І не поклонявсь лихому.
Твердо станув він до раті,
Показавсь міцної вдачі, –
Ой, постогне край по ньому! - 122. – – –
- 123. Князю! Всеволоде, світе!
Добре в Суздалю сидіти…
Тут не мислею літати –
Отчий стіл берегти треба,
Київ заступить потреба,
За Русь грудьми час вже стати!
Війська твого не злічити… - 124. Можеш Волгу розкропити,
Або й Дон виллять шоломом, – - 125. І коли б ти був тут, брате,
Була б «чага по ногаті»
За «різань», бранця одного. - 126. Ти ж бо можеш суходолом
Стрілять живі стріли полем,
Гліба вдалими синами,
Що стоять в могутній раті –
Молоді брати, завзяті.
На сторожі, ген степами. - 127. Ти, буй-Рюриче, й Давиде!
Чи ж тепер вже вам не вгідно?
Та ж шоломи ваших воїв
Хижо все блищали в полі
Й плавали у братній крові –
Київ брали, сім раз боєм! - 128. Чи ж не ваша то дружина
Рикає хоробро нині,
Мов тури на Подніпров’ю, –
Хована на самій брані,
Під каленними мечами
Гартована в битвах кров’ю, – - 129. А вступіте, господини,
В золоті свої стремена –
Граду Києву у ласку.
Геть відкиньте горя чашу,
Йдіть за Землю Руську, нашу,
Рани й Ігоря поразку! - 130. Ярославе Осьмомисле!
Князю галицький, ти грізно
Сів на кованому троні.
Підпер гори он полками,
Залізними лучниками,
Заступивши путь короні.
Путь рікою по Дунаю
Королеві з угрів краю –
Зачинив, запер ворота.
В хмари тягарі метаєш,
По Дунаю суди рядиш,
Завдаєш чужим турботи. - 131. Брами в Київ відчиняєш,
Стріли в султанів пускаєш… - 132. Стріляй, господине в хана –
В Кончака, кощія пащу,
Стань за Землю Руську, нашу
Та за Ігореві рани! - 133. Буй-Романе й ти, Мстиславе,
Мисль хоробра розум давить. - 134. Вам на подвиг би летіти,
Наче соколам з вітрами.
Птиці стежучи…,
орлами, –
Облетіти б вам півсвіту. - 135. Є у вас молодці смілі,
Всі заковані в залізі
Й під шоломами латини, –
Вже не раз земля дудніла,
Коли в битвах мали діло
Із поганими й литвином.
Їх ятв’яги добре знають
Й деремели пам’ятають,
А половці темнолиці
Гострі списи опустили,
Свої голови схилили
Під мечі, ковані з криці. - 136. Княже, княже, он світ ясний
Померк Ігорю завчасно,
А дерева й лист вронили… - 137. Не з добра по Сулі й Росі
Городи ділили…
й зовсім
Силу руську заломили.
А Ігоря полки вбиті, –
Їх ніяк не воскресити. - 138. Сам Дон кличе вас до діла:
Всю Русь збира на побіду…
За поразку і обіду.. - 139. Цей раз, внуки вже успіли…
- 140. Інґвар, Всеволод і трійця
Мстиславичів, шсстикрильців –
Не худого гнізда птиці.
Та не правом сили бою
Володіння за собою
Ви схопили у десниці. - 141. Пощо вам злоті шоломи,
Лядські списи, щити й коні? - 142. Вам би слід загородити
Всі шляхи для зла-недолі:
Ставте ж спільно частоколи,
Щоб нечистих зупинити! - 143. Сула текти перестала,
Срібний струмінь вгамувала
В Переяславі від ратних;
Двина теж тече болотом
Завмира під хижим оком
Від литвинів, тих напасних. - 144. Сам лиш Ізяслав боровся,
Син Василька із Полоцька:
Вдарив дзвонячи мечами,
Об литовськії шоломи, –
Згубив славу діда в полі,
Що той виборов боями.
Сам же під щитом червоним
На траву криваву, гоном –
Впав порубаний наш княжич.
Юна кров тече із ранів,
Він оглянув поле брані, - 145. І востаннє тоді каже:
- 146. «Княже! Княже!..
Зникла вся дружина-сила,
Птаство всіх взяло на крила,
Звірі кров її злизали». - 147. Не прийшли брати по славу,
Всеволод із Брячиславом –
Помочі йому не дали…
Сам один зронив він душу
З тіла княжого, жемчужну
Крізь золочене намисто. - 148. Де був сміх – нужда і згуба,
Де був спів – там плачуть труби,
Сумним Городенським містом. - 149. Внуки й рідня Ярослава,
І ви усі, від Всеслава,
Похиліть вже свої стяги, –
Мечі щерблені сховайте,
Помиріться! Спокій дайте – - 150. Бо вже вийшли з дідів слави.
- 151. Бо ви…
Ви вже таки, дійшли долу!
Ваші сварки та крамоли
Навели на Русь поганих,
Над добром діда Всеслава - 152. Вже незгода верх узяла –
Став наш край – неначе рана.
На «сьомім віці Трояна» - 153. Кинув Всеслав жереб знаний –
На «дівицю», йому любу. - 154. З блудом, він оперсь на коні,
Ратищем діткнувся трону
Й став у Києві до шлюбу.
«Сьомий вік» – остання хвала
Русь з «дажбожеством» кінчала…
Всеслав, «в порубі сів з горем»,
Все ж велике в нього щастя, –
Бій на Альті розпочався,
Бо половці йшли як море.
До «дівиці-Київ-город»
Смерди збіглись, бо йшов ворог:
– «Зброї! Коней!» – скрізь кричали…
Ізяслав боявсь сваволі
Не дав людям коней, зброї
Й люди проти нього встали.
Люд-кияни враз звільнили
З поруба Всеслава в силі.
Він обманом дав їм зброю
І опершись на комонні,
Сів собі на чужім троні,
Взявши «владу-шлюб» без бою.
Всеслав в Києві заперся,
Сім місяців в ньому дерся,
А вже ранньою весною
Ізяслав із Болєславом –
Лядським королем, лукавим –
Проти нього йшли війною. - 155. Всеслав Київ залишає,
Сам в Білгород поспішає –
Ізяславу смерть леліяв…
Раптом звірем опівночі
Всеслав з Білгороду скочив
І у синій млі розвіявсь…
Залишив він на недолю
Своє військо в чистім полю, – - 156. Тричі щастя уриває…
В Новгороді відкрив браму,
Розбив Ярослава славу – - 157. Вовком з Дудуток скакає…
– На Немигу…
А там уже снопи стелять,
Головами степ мережать,
Б’ють ціпами людську ниву,
Життя на току складають,
Душу з тіла вивівають, –
Смерть збирає добре жниво… - 158. Береги кругом Немиги
Потоптані, кров’ю сплили:
Не добром їх засівали,
А засіяли кістками
Руси, руськими синами,
І сіклись…
своїх рубали… - 159. Князь Всеслав вмів править судом
Князям іншим, радив чудом…
А сам вночі вовком гонить
з Києва й до півнів рано
Добігав Тмуторокані, –
З Хорсом біг навперегони. - 160. А в Полоцьку за Всеслава
Задзвонила його слава –
І до утрені в Софії
Люд за нього вже молився,
Щоб за ним Бог заступився, –
Вість домчала в стольний Київ. - 161. Хоч і віщу душу має
в смілім тілі, і все знає,
Та біду терпів ізнову… - 162. А Боян при тій нагоді
Обізвався до народу,
Співомовку мудру мовив: - 163. «Ні хитрому, ні смілому,
Ні чаклуну вмілому
Суду в Бога не минути!»
За діла князів нелюдські
Потерплять всі землі руські,
Часу того не вернути!.. - 164. Ой, стогнати Руським Землям,
Згадуючи князів плем’я
І ті давнії години, - 165. Володимира старого, –
Не утримали й облогом, –
В горах Києва, святині. - 166. Ось і нині піднялися.
Стяги Рюрика над військом, –
А он й другий стяг, Давида…
Та нарізно повівають,
В різні боки списи сяють,
Забувши науку діда…
Рюрик-князь зняв рать чималу
І з київським Святославом –
Рушив проти «сил з-над Дону»,
А Давид-брат, мов навмисно,
Хоч й дійшов Трипілля з військом –
Повернув назад, додому… - 167. – – –
- 168. Ген із мурів понад луки
Ярославни голос чути,
Зозулею кує жалі: - 169. «Полечу, – каже з любови, –
- 170. Омочу рукав шовковий
Та й на річці, на Каялі! - 171. Князю втру рани криваві
На кріпкому тілі, жвавім!» - 172. Ярославна так ридає
Стоячи на заборолі,
З вітром ділить свої болі
І крізь сльози промовляє: - 173. «Ой, вітре, мій ти вітриле!
Чому, господине милий,
Ти так сильно з півдня вієш? - 174. Чому мечеш хінські стріли
На своїх легеньких крильцях
І на воїв наших сієш? - 175. Мало тобі хмар-просторів,
Чи кораблів в синім морі?
Чому ж прикрість мені вдіяв? - 176. Мої радощі і щастя
На Каялі в день нещастя
В ковилі-траві розвіяв. - 177. – – –
- 178. О Дніпре! Славуто славний!
Крізь пороги шлях проклав ти –
Через землю поганина. - 179. Ти ж не раз гойдав на хвилі
Святослава човни смілі
На Коб’яка половчина. - 180. Принеси, о господине,
Мого лада, хай прилине.
Щоб не слала сліз на море», – - 181. Ярославна так ридає
у Путивлі… Примовляє,
Стоячи на заборолі: - 182. «Світлеє і трисвітлеє,
Сонечко наше краснеє… - 183. Чому кидаєш ти нині
Промені свої пекучі?
В спразі, у степу жагучім?
Моє ладо-воїн гине!»
Жагою уста стягнуло,
Усе в гарач обернулось…
А половці в новій силі
Руських від ріки відбили –
Люд і коні понад сили
У степу безводнім бились! - 184. Загриміло опівночі
Море, смерчами гуркоче, –
Ігорю Бог путь являє
З половецького полону
В Землю Руську, де у дома
Золотий престіл чекає. - 185. Згасли вже вечірні зорі.
Ігорь-князь не спить, бадьорий…
В думці він степи вже мірить
З ріки Дону великого
Аж до Дінця до бистрого –
В себе, в силу свою вірить. - 186. Десь впівночі за рікою
Свиснув Овлур над водою, –
Двічі Ігоря не звати…
Степ здригнувся… а сторожа
Вежі підняла ворожі,
Про утечу дає знати. - 187. – – –
- 188. Горностаєм князь проскочив,
Білим гоголем ускочив
в комиші і в воду кинувсь… - 189. Допав коня, і з розгону –
В степ влетів, і геть від Дону
Сірив вовком в ніч полинув. - 190. До Дінця, за луu-калину,
Мов той сокіл, Ігор лине,
Убиваючи без раті
Гусі й лебеді на їжу,
На сніданок й для обіду, –
Чим степи були багаті. - 191. Ось князь Ігор в луг влітає,
За ним Овлур поспішає, –
Мов той сірий вовк по п’ятах,
Струшуючи роси в полі,
Підірвали свої коні
В перегонах отих клятих.
Ось вже й Русь… - 192. а Донець каже:
- 193. «Слухай, Ігорю, мій княже:
Хіба ж мало тобі слави,
Чи прикростей Кончакові?
Русь радіє – ти на волі,
Із полону втік, з неслави». - 194. – – –
- 195. «Слави досить, Донче синій,
Хіба ж тобі мало, милий, –
Ти ж гойдав мене на хвилі…
В берегах своїх сріблистих
Слав постіль, з трави та листя,
І на сон колишеш нині.
Одягнуті теплою млою
В тінях дерева, в спокою, - 196. Гоголем стеріг щоднини,
Чайкою вважав на вирі,
Зустрічав мене у мирі,
Пильнував, як батько сина. - 197. Не та, кажуть, ріка Стугна…
Маловодна, завжди мутна.
А раз во́ди розілляла, –
Чужі струмки геть пожерла –
Прудкі хвилі в устя перла
Князя юного забрала.
Колись, при розливі адськім,
Стрілись русичі зненацька
З половецькою ордою,
І в тяжкім бою, в негоду,
Ростислав пірнув у воду…
Кров…
і окрився під водою. - 198. Плаче Ростислава мати –
Велить сина свого взяти…
І в Софійському Соборі
Ростислава поховали. - 199. Никнуть квіти, плачуть трави,
Тужить мати в тяжкім горі. - 200. Не сороки скрегіт чути:
Слідом Ігоря – з яруги
Кончак з Ґзаком вилітають…
Хочуть Ігоря здогнати,
Овлура на смерть скарати, –
На луг Дінця поспішають. - 201. Мовчки вороння зірвалось,
Не кричало, лиш кружляло,
Галки стихли, мов навмисно,
І сороки мов у чарах… - 202. Тільки полози у травах
Сикали кругом зловісне.
А он дятли стуком сильним
Путь Кончаку вкажуть мильний,
А соловій невгомонний
Світлий день он провіщає,
Ігор шляхи вибирає, –
На Русь ідуть, хоч без коней. - 203. Край Дінця, стримавши коні,
Ґзак промовив Кончакові: - 204. «Коли ж сокіл в гніздо летить,
Ми «соколича» візьмемо
Й стрілами його уб’ємо,
Володимиром помстить!» - 205. А Кончак відповідає,
Ґзу помало умовляє: - 206. «Коли не здогнати птиці,
Ми соколичеві крильця
Опутаєм наче сильцем,
Чаром красної дівиці». - 207. Покрутив Ґза головою
І знов каже Кончакові: - 208. «Візьмем сокола у шлеї –
Опутаєм в шати діви, –
То не лишиться і сліду
Ні від нього, ні від неї…
Вони будуть вірно жити.
Він на Русь буде дивитись,
Бо ж там рід, престіл, пошана,
А нас за його неволю
Тут, у нас, у нашім полі,
Будуть бити «птиці» зрана!»
Так, як Ґзак сказав, так було:
Володимира роззула
Молоденька Кончаківна,
А по двох роках полону
Князь утік на Русь, додому,
А з ним жінка та дитина. - 209. Каже Боян-піснетворець,
Часу давнього дозорець,
Про походи Святослава,
Мудрість Ярослава книги…
Про Олегові інтриґи…
І про славу й про неславу: - 210. «Важко…
без тіла голові!
Зле й тілу, як нема її!» –
А Землі Руській без Ігоря! - 211. Ясне сонце небом пливе,
А нам Ігор на Русь іде,
До го́рода, до Києва. - 212. Руські діви вже співають
Аж на синьому Дунаю,
В’ється голос солов’їнний,
До Києва долітає:
Князя Ігоря вітають,
Величають його нині. - 213. Ігор в Боричев в’їжджає,
З вдячності поклін складає
Богородиці і Прощі,
Й перед образом святої
Діви, Матері самої
Єдиної Пирогощі. - 214. Землі раді, всі веселі…
Від щитів міста й оселі
Червоніють мов калина. - 215. Старим Князям пісні піли
Й молодим соколам смілим:
«Князь вернувся!» – вістка лине. - 216. «Слава Ігорю навіки!
Святославичам і дітям!
Буй-тур Всеволоду-брату –
Сину Ігоря й дружині
й наймолодшому, всім нині,
Що явили руську вдачу! - 217. Всім князям – здоров’я-віку!
Війську – сили…
нам – утіхи,
Бо всі разом стали нині
Проти ворогів триклятих,
Що ідуть наш Край долати, – - 218. Слава князям і дружині!»
Ссылка
Если вы используете корпус в научной работе, пожалуйста, сошлитесь на эту публикацию:
Орехов Б. В. Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве»: итоги и перспективы // Национальный корпус русского языка: 2006—2008. Новые результаты и перспективы. — СПб.: Нестор-История, 2009. — С. 462—473.