Украинский перевод И. Стешенко
Перевод на украинский язык
Источник: http://litopys.org.ua/slovo67/sl17.htmРукопись в ДПБ АН УРСР под шифром № 8538
- 1. Чи не ліпше нам, браття, почати
Давнім складом скорботний наш спів
Про той повк, у якім воювати
Святославенко Ігор ходив? - 2. Ні, почнеться нам пісня смутняна,
Як бувальщини кажуть сих день,
А не по заповіту Бояна
І вигадливо-творчих пісень! - 3. Бо як віщий Боян кого славив,
Линув мислю він по деревах,
В хмарах сизим орлом себе бавив,
Сіроманцем-вовком по долах. - 4. А коли про усобиць годину
Спогадати він часом хотів,
То на зграю тоді лебедину
Він десяток пускав соколів, –
І чиї з них раніш долітали,
Тим раніше й співать починали –
Й про старого Ярослава,
Й про хороброго Мстислава,
Що на очах касозьких повків
Їх Редедю зарізать здолів;
Й Святославенка, князя Романа,
Тая пісня величила, знана. - 5. Та Боян же на лебеді тії
Не десяток пускав соколів –
Ні, на струни він тільки живії
Десять клав своїх віщих перстів,
А вже струни самі тоді грали,
Славу князям отим рокотали! - 6. Так почнім же ми слово се, браття,
Від старого Владимира справ,
І про Ігоря скажем завзяття,
Що в одвагу свій ум закував,
Нагострив свою міць молодецьку - 7. І вояцькі зазнавши думки
На країну повів Половецьку
За край Руський хоробрі повки! - 8. От на сонце світозоре
Глянув Ігор і уздрів,
Що від сонця тьма, як море,
Заливає вояків. - 9. І гукнув він на дружину:
- 10. «Гей, дружино, гей, брати!
Краще скоштувать загину,
Чим у полон нам піти. - 11. Сядьмо ж всі на борзі коні
Та й на синім станем Доні!» - 12. В князів ум бажання впало
Спокусить великий Дін,
Знамено ж лихе замало
Взяв до відомості він. - 13. «Хочу, русичі, без впину
В Половецькому краю
Спис зламать – і там чи згину,
Чи шоломом Дін поп’ю!» - 14. О Бояне, соловію
Стародавнього часу!
Краще б ти про сю подію
Склав свою гучну ясу.
Соловейком ти б, як треба,
В древі мисленім стрибав,
Прагнув би умом до неба,
Честь стару й нову сплітав.
Рищучи в тропу Траяна
На високу гору з лана, - 15. Краще твій би слави гук
Ігор вчув, Олега внук: - 16. «То не буря несе соколів через ниви безкраї –
То до Дону великого галок злітаються зграї». - 17. А чи так заспівав би ти лучче,
О Бояне, Велеса онуче: - 18. «Коні іржуть за Сулою;
В Києві слава дзвенить;
Новгород трубить до бою;
В стягах Путивель стоїть;
Ігор на брата чекає:
Всеволод має прибуть». - 19. От свою скінчивши путь,
Буй-тур Всеволод мовляє: - 20. «Ти – один мій братік ясний,
Ти – один мій світ прекрасний,
Святославенки ми, як одно! - 21. Гей, сідлай ти борзі коні,
- 22. Бо мої вже на припоні
Ждуть в кульбаках у Курську давно! - 23. А куряни знакомитії,
Бо під сурмами повитії,
Під шоломами виховані,
Краєм списа вигодовані! - 24. їм усі путі відомі,
їм яруги всі знайомі;
Шаблі – гострі, луки – вперті,
Сагайдаки в них одверті. - 25. А самі вони на волі
Сірими вовками в полі
Рищуть, хочучи принести
Князям – слав, для себе – честі!» - 26. Ставши в стремено злотисте,
їде Ігор в поле чисте. - 27. Зирк: а сонце вкрито млою;
- 28. Ніч кругом реве грозою,
Піднімає птиці сонні;
Звірі скиглють невгомонні. - 29. З верховіття кликнув Див.
Чуть його в кінці незнані:
До посульських облогів,
Й болвану в Тмутаракані,
Волзі, Корсуню і аж
На Помор’є та Сураж. - 30. І небитими шляхами,
Риплючи вночі возами,
Мов лебедь розбиті зграї,
Половець на Дін рушає.
Дін. Тут Ігор з вояками. - 31. Птиці геть під небесами
Біди князеві пасуть,
Страх вовки з яруг несуть.
Клекіт орлій звірів кличе
На бенкет з кісток прийти;
Скрізь брехання чуть лисиче
На багрянії щити. - 32. Ти ж, о люд землі Русі,
За шеломянем єси! - 33. Змерхла ніч темненька.
- 34. Згаснув зо́рі світ.
- 35. Пісня соловейка
Змовкла в тиші віт.
Тьма в полях чимала.
Галич закричала. - 36. Русичі ж червоними щитами
Перегородили шлях ланами,
Хочучи відтіль принести
Князям слав, для себе – честі! - 37. У п’ятницю, в години ранні,
Полки тих половців погані
Вони стоптали і, стріла́ми
Розсипавшися над полями,
Дівчаток половецьких красних
Умчали, й силу біля них
І злота, і тканин прекрасних,
І оксамитів дорогих. - 38. А ортмами та опанчами
Та кожухами й всім отим,
Що звикли половці носити,
Вони вчали мости мостити
На кожнім місці багновім. - 39. Червоний стяг, червону чолку
Та білу корогву при ній,
Та срібне держално – із полку
Взяв Святославенко храбрій. - 40. Майнувши ген, дрімає в полі
Хоробре Ольгове кубло: - 41. Йому не надано від долі
Обиди переносить зло
Ані від соко́лів,
Ні від білозорів,
Ні від тебе, половчанине,
Чорний вороне, поганине! - 42. Сірим вовком лине Гзак,
А слідком за ним Кончак:
Утікає він
На великий Дін. - 43. Друго́го дня уранці зоря
Криваве світло повіла; - 44. І чорні тучі йдуть од моря
Чотири сонця вкрить згола́;
В них блискавки тріпочуть сині… - 45. О, буде величезний грім,
І, знявшися в Донській країні,
Посипле дощ і стріли в нім! - 46. Біля великого тут Дону
І на Каялі, на ріці,
Списи́ ламатимуть до скону,
Об половців шоломи з дзвоном
Шаблі щербитимуть борці. - 47. А ти, о люд землі Русі,
Не за шеломянем єси! - 48. Се і вітри, Стрибога внуки,
Від моря віють вже стрілки
На мужні Ігоря повки. - 49. Річки мутні. З землі йдуть гуки;
Поля вкривають порохи. - 50. Глаголють стяги, й вороги
Надходять – половецькі люди. - 51. Повки тут руські одійшли
- 52. І кликами перейняли
В полях їх бісовії діти,
А русичі – тієї ж миті
Од них червоними щитами
Одгородились над полями. - 53. Яр-туре, Всеволод! Щосили
На обороні стоючи,
На вояків тих сиплеш стріли
І харалужнії мечі
Трощиш на їх шоломах з громом. - 54. Де б, туре, ти не полетів,
Злотим сіяючи шоломом,
Поганих половців голів
Лежать там купи, з шоломами, - 55. Які стальовими шаблями
В отих оварців ти навік,
Яр-туре Всеволод, посік! - 56. Чи дорогі ж для нього рани,
Коли й життя забув він, шани,
Чернігів, милії розмаї,
І золотий престіл отця,
І красні Глібовни звичаї
Й від неї ласки без кінця! - 57. Гей, були колись віки Траяна
І літа минули Ярослава;
Гей, була і рать Олега знана,
Що Олега, сина Святослава. - 58. Той Олег мечем кував крамолу;
Сіяв стріли той Олег додолу; - 59. Він у граді, у Тмутаракані
В стремено ступав злоте для брані. - 60. І той дзвін вчував од нього давній
Ярослав, син Всеволода славний; - 61. Володимир вранці, дзвону ради,
Замикався в Чернігові-граді, - 62. А Бориса, сина Вячеслава,
Привела до суду навіть слава:
За обиду князя молодого,
За Олега хороброго того,
Гей, вона в свою послала чергу
На зеленій тирсі князю дергу. - 63. Від Каяли ж, від ріки, по бої
До Софії в Києві святої,
Між угорських ступаків, без впину,
Святослав отцевську вів дружину. - 64. В Ольга, сина Горислава, годи
Сіялися та росли незгоди.
І Даждьбожі гинули внучата
Через князів крамолу велику.
Й від крамоли, що вели княжата,
У людей ставало менше віку. - 65. Ой, в ту добу в руській україні
Рідко радо кихкали ратаї…
Але, трупи ділючи в долині,
Часто крюки груяли у зграї…
Часто галки мову промовляли,
Як летіти на годівлю мали. - 66. Так було через ті січі й раті, –
Про таку ж, як нині, й не чувати!
Від зорі до зорі і до світа вночі
Розсипаються стріли стальовії,
Б’ють в шоломи шаблі, й харалужні мечі - 67. В Половецькій землі гримлючи,
Оглашають поля незнайомії.
І кістками засіялась чорна земля
І зійшла тоді тугою Руська земля,
Копитами збита
І кров’ю полита. - 68. Що шумить, що дзвенить
- 69. В ранній час до зорі?
Ігор рать став вертать, –
Він за брата в горі,
Гей, за Всеволода,
Що душі догода. - 70. Знову бій. День, другий.
Третій день одваги…
Й пали всі в тім часі
Ігореві стяги. - 71. Й коло бистрої Каяли
Два брати в розлуці стали: - 72. Брак з’явивсь у них давно
На кривавеє вино. - 73. Мужні ж русичі, як знали,
Так бенкет і докінчали:
Сватів підпоївши своїх,
За Руськую землю край них
Самі вони всі позлягали. - 74. Никне од жалощів нині трава;
Хилиться древо на землю із тугою. - 75. Ох, невесела година встава
І поляга над пустелів потугою. - 76. Вставши у силах Даждьбога внучат,
В землю Траяна прилинувши дівою,
Хлюпа Обида крильми лебедят,
Смерть над добою поклавши щасливою;
Плеска й над Доном в просторі,
Плеска й на синьому морі. - 77. Січ із поганими більш не стає,
Брат бо вже братові каже:
«Се єсть моє, але й те єсть моє».
Стало князівство вже наше
Справи малі за великі лічить,
В себе ковати крамолу, - 78. Стали погані зусюди ходить
Русь побіждаючи кволу! - 79. Геть залинув сокіл нині
Птиць край моря бити… - 80. А хоробрій тій дружині
Ігоря не жити! - 81. Ой, гукнули Жля та Карна –
І на Русь в дорогу! - 82. І сипнула смага хмарна
З вогневого рогу!
Сльози женщин руських стисли: - 83. «Лад нам, – плачуть в сумі, –
Ані змислить більше в мислі,
Ані здумать в думі!
Ні очима не зирнути,
Й злота-срібла не вернути!» - 84. Застогнав весь Київ тугою,
А Чернігів-град наругою. - 85. По всій Руській землі розливається жаль,
По всій Руській землі плине жирна печаль. - 86. А князі собі крамолу
Самі, знай, кували; - 87. А погані йшли та кволу
Русь перемагали.
І, як дань, в ту пору
Брали білку з двору. - 88. Так-то Ігор з Всеволодом,
Святослава діти родом,
Зло збудили, що приспав
Їхній батько Святослав,
Київський, великий, грізний. - 89. Як гроза, він скрізь був звісний,
Він бо дужими повками
Й харалужними мечами
На усіх навів одчай.
Він на Половецький край
Ставши, потоптав згори
Всі яруги та бугри;
Сколотив озера й ріки,
Вивів ба́гна й струмні дикі,
А поганця Кобяка
Звідти, де сага морська,
Від повнів його залізних,
Половецьких славних грізних
Виніс вихром Святослав.
І Кончак звідтіль попав
В самий Київ накінець
В Святославовий дворець. - 90. Через те-то німці та морави,
Тим-то греки і венеціани
Святославу спів співають слави,
Князю ж Ігорю дають догани,
Що на дні Каяли грузькім
Сили вбив бурхливі
І обсипав злотом руським
Половецькі діви! - 91. Сам князь Ігор після того,
Як погасла мрія,
Із сідла пішов злотого
На сідло кощія. - 92. Й на тинах міських посіли нуди,
І веселість похилилась всюди. - 93. В горах, в Києві вбачав
Снище мутне Святослав. - 94. «Сю ніч, звечора, в тисовому
Ліжку, – мовив він, – мене
Крили чорними покровами - 95. Й синєє вино труйне
- 96. Черпали й на лоно сипали
В мушлях кепських, з тул худих,
Ніжно жемчуг буйний. Випали - 97. Бантини з дощок усіх
В злотоверхім в мене теремі. - 98. Теж із вечора всю ніч
Сиві во́рони на дереві
Кракали й майнули пріч - 99. З лук над Пленськом після бесіди
На морську блакить на бескиди!» - 100. І рекли бояри:
- 101. «От коли
Ум наш туга сповила, - 102. Се бо злинули два соколи
З злотого батьків стола,
Що знайти Тмутаракань захтіли
Та попить шоломом з Дону хвилі.
Та поганії шаблями
Крила соколам втяли
І в залізні пута самі
Князя потім узяли. - 103. Все на третій день в тумані,
Сонців двоє – темні,
Згасли два стовпи багряні
Й місяченьки чемні.
Святослав з Олегом в морок
Вкрились, впали в море,
І дали, щоб хан, їх ворог,
Всім буяв на горе. - 104. І на річці на Каялі
Світ тумани повкривали: - 105. Мов лямпарти, на Русі
Половці сипнули всі. - 106. Вже знеслася хула над хвалу.
- 107. Вже неволя встала на волю.
- 108. Вже вергнувся і Див на землю.
- 109. Вже і красні готські діви
Тнуть над синім морем співи.
Руським дзвонючи там злотом,
Славлять Бусів час і потім
Хвалють помсту Шарукана, - 110. А для нас – пора погана:
Радість, браття, нам незнана!» - 111. Тут великий Святослав
Проронив злотее слово,
Змішане з слізьми, й сказав: - 112. «Ігор, Всеволод, синове,
Рано стали ви мечами
Землю половця вражати,
А собі про славу дбати;
Бо нечесними шляхами
Ви звитягу набули
Й кров погану розлили. - 113. Загартовані в могуті,
В вас серця хоробрі скуті
У жорстокім харалузі! - 114. Чи такого ждав я, друзі,
Срібній сивині моїй? - 115. Я не бачу при старій
Владі й брата Ярослава,
Що заможний був, завзятий
І на вояків багатий;
З ним сполучувала слава
Всіх чернігівців значних:
І Могут, Ревуг, Шельбирів,
Топчаків, Татрапів тих
І Ольберів. Хто б повірив,
Що з кинжалом, без щитів,
В славу дзвонючи дідів,
Кликом тільки вояки
Побіждали всі повки? - 116. Ви ж по власному лиш праву
Мовили: «Йдім самі в бій!
Візьмемо й передню славу,
Й зробимо дільбу старій!» - 117. Можна і в літа неранні
Ще відмолодіти, – - 118. Бо і сокіл по линянні
Здатен птаство бити
В висоті, й свого кубла
Він не дасть у владу зла. - 119. Але те мені негоже, –
Жаден князь не запоможе! - 120. На ніщо сей час
Обернувсь у нас! - 121. І під шаблями поганими
Тури кричать у нас тут…
А Володимир під ранами, - 122. Глібенку ж туга і нуд!
- 123. Гей, Всеволоде, славний много!
Чом здалеку не змислив ти
Стола отцевського злотого
Прилинути поберегти? - 124. Розносиш Волгу ти веслами,
Дін можеш вилить шоломами. - 125. Коли б ти був, то в той би час
Чага став по ногаті в нас,
А по резанові кощей! - 126. Та й по лицю земних путей
Ти шереширами живими,
Синами Гліба удалими,
Стріляти можеш. - 127. О братове,
Буй Рюриче й Давиде, ти!
Хіба не звикли ви по крові
В злотистих шоломах пливти? - 128. Хіба хоробрії дружини
Не ваші на полях чужини,
Стальовими шаблями втяті,
Мов тури бігають завзяті? - 129. У стремена злотії нині
Вступіть, обидва господини,
За обиду сьогочасную
І за землю – Русь нещасную!
І за рани Ігоря борця,
Святослава сина, удальця. - 130. Гей, Осмомисле Ярославе,
Князь галицький! В високій славі
Сидиш ти ниньки на своїм
Престолі кутім золотім.
Адже залізними повками
Угорські гори ти підпер;
Шлях королю спинив тепер
І зачинив Дунаю брами. - 131. Течуть твої по землям грози;
Крізь браму в Київ звик іти;
З стола злотого на дорозі
Стріляєш на салтанів ти. - 132. Стріляй в кощея, господине, –
Нехай Кончак поганий гине!
І за питимий руський край,
За рани Ігореві нині,
За Святославенка стріляй! - 133. Ви, буй Романе й ти, Мстиславе,
Вас мчить хоробра мисль на справи! - 134. Ви в високостях пливете
На діло буйне. Ніби сокіл,
На вітрах ширючись надо́кіл,
Голубите на серці хіть
У буйстві птицю подоліть. - 135. В вас панцирі в обох залізні,
У шоломах латинських ви:
Од них краї струснулись різні, –
І землі Ханські, і Литви,
І Деремели, і Ятвяги…
А половчани без звитяги,
Свої списи шпурляючи,
Схилили чола
Всі навколо
Під харалужнії мечі. - 136. Та вже Ігореві, княже,
Світло гасить сонця міна;
В знак, що горе нас обляже,
Листя ронить деревина. - 137. По Сулі та Росі нині
Стали городи ділити…
А хоробрій тій дружині –
Ігоря полку не жити! - 138. Княже, Дін тебе й князів
До побіди кличе днів. - 139. Ольгенки, хоробрі князі,
Що поспіли вже в одвазі, - 140. Інгваре та Всеволоде,
Трійце, о Мстислава роде,
Що неначе шостокрили,
З доброго гнізда злетіли!
Через ті побіди й самі
Влади жереб ви посіли. - 141. Де ж ви з вашими щитами,
З золотими шоломами?
Чи списи в вас лядські цілі? - 142. Ой, візьміть ви стріли знані
Та поставте в полі брами
За край руський та за рани
Князя Ігоря борця,
Святославенка вдальця! - 143. Ой, не срібними струмнями плине Сула
В Переяслав: при кликах поганих
В грізний край полочан і Двина попливла
Каламутна од хвиль болотяних. - 144. І лиш гострим мечем Васильків Ізяслав
Подзвонив по литовськім шолому,
Славу діда Всеслава свого потріпав
Й на траві на кривавій потому
Він литовським мечем край червоних щитів
Був потріпаний сам і на ложі - 145. Тім полягши, прорік:
- 146. «Княже, всіх вояків
Птахи в крила вдягли тобі гожі,
Кров же звірі злизали ворожі!» - 147. Та не прийшлось тут бути роду –
І Брячиславу й Всеволоду.
І він, усе прорікши теє,
Жемчужну душу ізронив:
Через намисто золотеє
Вона у храбрія із тіла
Одлетіла. - 148. Час веселий поник. Чуть нудні голоси.
У Городні у сурми сурмили. - 149. Ярославе й онуки Всеслава усі,
Слід, щоб прапори ви похилили!
Слід вережені вкласти мечі у піхви, - 150. Бо ви зрадили дідову славу,
- 151. Бо наводить поганих крамолами ви
Стали в Русь, на погибель Всеславу! - 152. В сьомому Траяна віці
- 153. Задля любої дівиці
Вергнув жеребок Всеслав; - 154. На ціпок обпершись, радо
Сів на кінь і пострибав
Аж до Києва до града.
В Києві стола злотого
Списа держалном торкнув. - 155. Лютим звіром після того,
У імлу закрившись синю,
Впівніч з Білграда стрибнув. - 156. Вранці стрикусом твердиню
Браму в Новграді одкрив,
Ярослава славу вбив, - 157. Й до Немиги з Дудуток
Скокнув він, неначе вовк.
Снопи стелють на Немизі головами,
А молотять харалужними ціпами;
На току життя складають,
Душу з тіла вивівають. - 158. Немиги ж береги криваві
Засіялися не в муріг, –
А кості руські вкрили їх. - 159. Всеслав людей судив у славі,
Міста дуванив для князів,
А сам вовком у ночі тьмяні
Никав: із Києва летів
До півнів до Тмутаракані
І Хорса велетня вовком
Перестріваючи шляхом. - 160. У Полоцьку, в святій Софії
Був дзвін для нього на одправу
І чувсь він в Києві Всеславу. - 161. Та й він страждав на біди злії,
Хоч у тілі дужім вишу
Мав він душу віщу. - 162. Тим-то в віщого Баяна
Єсть припівка мудра знана,
Що «ні хитрий, ані гарний, - 163. Хоч би був він птах підхмарний,
Суду божого, – рече, –
Не втече». - 164. Ой, стогнать тобі, Руська країно,
Спогадавши про першу годину
Та за перших князів мир! - 165. Ой, не можна було і при хіті
Володимира нам пригвоздити
До тих київських гір! - 166. І тепер уже стяги від нього
Рюрик взяв із Давидом усі, –
Але нарізно пашуть їх роги, - 167. Славлять їх на Дунаї списи!
- 168. Чути голос Ярославни.
Мов зозуля самотна,
Квилить вдосвіта вона: - 169. «На Дуная води славні
Я зозулею злечу, - 170. На ріці Каялі, в хвилі,
Бебрян свій рукав змочу
І водиці наберу, - 171. Й на жорстокім князя тілі
Я криваві рани втру». - 172. Ярославна плаче зрана
У Путивлі край баркана: - 173. «Ой ти, вітре мій, вітрилу,
Ой ти, господине!
Чом ти вієш через силу? - 174. Чом ти щохвилини
Стріли ханські в воїв милих
На легеньких сиплеш крилах? - 175. Ой, хіба ж то мало в небі
Віяти на гори?
Мало пестити для тебе
Судна в синім морі? - 176. На́що ж, господине мій,
Все моє весілля
Ти розвіяв без надій
Скрізь на кійло-зілля?» - 177. Ярославна плаче зрана
У Путивлі край баркана. - 178. «Гей ти, Дніпре мій, Словуто!
В Половецькій стороні
Ти розбив єси, мов пута,
Тії гори кам’яні. - 179. Не одну лелів посаду
Аж до Кобяка полків. - 180. Возлелій мою ти ладу,
Щоб до моря берегів
Не лила я, господине,
Сліз у раннії години!» - 181. Ярославна плаче зрана
У Путивлі край баркана. - 182. «Світле та пресвітле сонце!
Тепле й красне ти для всіх! - 183. Чом в безводній же сторонці
Ти на воїв – лад моїх
Простягло гарячий промінь?
Чом, о господине мій,
Луки спряг їм згаги пломінь,
Тули в тузі стиснув злій!» - 184. Впівночі приснуло море.
Смерчі імлою ідуть.
Ігорю князю в простори
Бог уже вказує путь –
Путь із краю Половецького
В землю Руськую отецького
Золотого стола досягнуть. - 185. Згасли вже вечірні зорі.
Ігор спить і Ігор бдить,
Ігор мислю неозорі
Міряє поля щомить –
Від Донця малого він
По великий міря Дін. - 186. Впівніч він коня гукає.
Овлур з річки засвистів,
Князю зрозуміть звелів:
Ігор звідти хай тікає. - 187. Гей, як стукне земля, зашумує трава,
Вежі половців задвиготіли, - 188. Ігор князь в очерет горностаєм встрява,
Пада гоголем білим на хвилі. - 189. Сів на борзий він кінь, скочив босим вовком,
- 190. [Пострибав по] Донецькому полі,
Полетів соколом вибивати кругом
І гусей і лебедів доволі
Попід млами. Із того потрав
На сніданок, обід і вечерю він мав. - 191. І як злинув він, мов сокіл,
Влур вовком побіг надокіл,
Росу трусячи в болоні –
З’їздились їх борзі коні. - 192. Сказав Донець:
- 193. «Ти, о Ігоре князю, значний єси,
Вже в величності чималій ти,
На Кончака – неслава [злети],
Веселість на усій Русі!» - 194. Рече Ігор:
- 195. «Донче мій, чимала
Й твоя величність у степах,
Твоя бо хвиля привітала
Мене на срібних берегах.
[Мені послав ти зелень трав,
Ти млами теплими вдягав
Мене в тіні дерев зелених, - 196. В воді стеріг, мов гоголь, мене,
В струмках мав чаєняток,
В повітрі мав крижняток]. - 197. Але не така
У річищі Стугна ріка,
Що має кепську течію,
Що повна худих бурунів,
Пожерла всі струмки чужії
Й розбила струги край кущів,
Князю Ростиславу юнакові
Зачинила береги Дніпрові. - 198. І по князю юнакові мати
Ростиславі почала ридати. - 199. Й затужили квіти з жалю,
[Й дерева високі]
Похилилися з печалі!» - 200. Не скрегочуть то сороки –
А за Ігорем слідком
Їздить Гза із Кончаком. - 201. Груять ворони не стали,
Змовкли птахи степовії,
І сороки не тріщали - 202. Й плазували тільки змії.
І лиш дятлове товчуть –
Вказують до річки путь.
І нарешті соловії
Співом веселим з віт
Оповідають про світ. - 203. Й Кончакові Гзак мовля:
- 204. «Як в гніздо втік сокіл самий –
Розстріляєм соколя
Позлотистими стрілами». - 205. Кончак Гзакові ж мовля:
- 206. «Як в гніздо вже сокіл лине –
Сплутаєм ми соколя
Путом з красної дівчини». - 207. Гза Кончакові мовля:
- 208. «Як нам сплутать соколя
Путом з красного дівчати,
В нас нестане й соколяти,
Ані красної дівиці,
І почнуть нас побивати
В Половецькім полі птиці». - 209. І про вихід сина Святослава
Те скажу я, що й казав старих
Днів співець – Боян – про Ярослава
І Олега, як [голову] їх: - 210. «Голові буть без плеч несила,
Тяжко теж без голови й для тіла» –
Без Ігоря Русь осиротіла. - 211. Сонце на небові сяє,
Ігор же князь на Русі. - 212. Співи дівчат на Дунаї –
В Київ летять голоси
Через море луною. - 213. І по Боричів спас
До Пирогощі святої
їде Ігор в сей час. - 214. І країни-страни раді,
І веселі гради. - 215. Співавши спів князям старим,
Ми проспіваєм й молодим.
А співалась нами тая слава - 216. Перше про Ігоря, сина Святослава,
[Слава і] буй-туру Всеволоду,
[А ще й Владимиру, що з Ігоря роду]. - 217. Хай живуть князі та дружина,
Що за люди християнськії
Йдуть в борню на раті поганськії. - 218. Слава ж вам, і князі,
і дружино!
Ссылка
Если вы используете корпус в научной работе, пожалуйста, сошлитесь на эту публикацию:
Орехов Б. В. Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве»: итоги и перспективы // Национальный корпус русского языка: 2006—2008. Новые результаты и перспективы. — СПб.: Нестор-История, 2009. — С. 462—473.