Украинский перевод В. Кендзерского
Перевод на украинский язык
Источник: Слово о полкові Игоревому. Переспів з старосвітської грамоти XII ще століття. Переклав В. А. Кендзерський
- 1. Чи не гоже було б нам, браття,
Почать старими словесами
Тих невеселих оповістів
Про Ігореве погуляння,
Того Ігоря Святославлича? - 2. Початься ж бо слід пісні тієї
Бувальщиною цего ж часу,
А не по вигадкам Боянім. - 3. Боян бо мудрий
Якщо хотів кому пісню творити,
То векшею розганявся до древу,
Сірим вовком шниряв по землі,
Орлом хижим ниряв поза хмари. - 4. Якщо ж бо спогадував, каже,
Про кровавії бійки первесущих временів,
Тоді пускав соколів десяток
На стадо лебединеє:
Котрий котру перш настигне,
Та перш і пісню заспіває
Або старому Ярославові,
Або хороброму Местисдавові,
Тієму, що зарізав Редедю
Саме перед касозькими полками,
Або хоч: би й красному Романові
Святославливичеві. - 5. Боян же, браття,
Не соколів десяток
Пускав на стадо лебедине,
Лишень свої прескусні персти
На живії покладав він струни,
Вони ж пак самі вже
Князям славу бряцкотіли. - 6. Почнем же, браття, оце оповідання
Від старого Владимира
До Ігоря сегошнего,
Що своєю силонькою зібрав розум
до купочки
Та погострив своє серденько смілотою; - 7. Набравсь духу лицарського,
Навів своє храбре військо
На Половецькую землю,
Геть за землю за Руськую. - 8. Тоді Ігор глянув був на сонечко яснеє
Та побачив, що воно йому
Усеньке його військо
Чорним туманом геть прикрило. - 9. Та й каже Ігор до своєї дружини:
- 10. «Браття та дружино!
Лучче ж бо нам та потятими бути,
Ніж пак у полон узятими бути; - 11. А сідаймо-но, браття.
На своїх бистрих кониченьків
Та заглянемо-таки
Того синього Дону!» - 12. Приспала воленька розум княжий,
А місце йому заступило пожадання –
Опровідать-таки того великого Дону. - 13. «Хочу-бо, – каже, – списоньку приломити
Аж-но край Половецького поля,
Та із вами, русиченьки,
Хочу головоньку положити
Або попопить
Шоломом з Дону!» - 14. О Бояне,
Соловейку старого уремня!
Коли б то ти защебетав
Про ції ось погуляннячка,
Скачучи, соловейку, деревом по-білочі,
Літаючи розумом аж попід хмари,
Звиваючи, соловейку, обидвії половини
цього часу. - 15. Біжучи у тропу Бояню
Через поля на гори,
Бояновому б це ось унуці
Тра було співать Ігореві пісню. - 16. Чи не буря оце нагнала соколів
Через поля широкі,
Що та галич біжить так стадами
До великого он Дону. - 17. Або, премудрий кобзарю,
Велесів унуче,
Заспівати б тра було: - 18. Гиржуть коні за Сулою;
Гуде слава у Києві;
Трублять труби в Новгороді;
Зібранеє військо у Путивлі стоїть,
Ігор піджидає миленького брата
Усеволода. - 19. Та й каже йому буй-тур Усеволод:
- 20. «Єдиний брате,
Єдиний світе ясний –
Ти, Ігоре;
Обидва ж бо ми та Святославличі. - 21. Сідлай, брате,
Своїх бистрих кониченьків, - 22. А мої ті пак готові,
Осідлані біля Курська, наперед ще. - 23. А мої ті куряни та розумнії хлопці:
Під трубами вони повиті,
Під шлемами всколисані,
Кінцем списи взгодовані; - 24. Доріженьки їм відомі,
Яруги їм знакомії,
Луки у них навпрудені,
Втулоньки в них відчинені,
Шаблючечки вигострені; - 25. Самі скачуть,
Ніби сірії вовки в полі,
Шукаючи собі честі,
А князеві слави!» - 26. Тоді уступив Ігор князь
У золоті стремена
Та поїхав по чистому полі. - 27. У дорозі ж йому сонечко заступилося
темрявою було, - 28. Ніченька застогнала йому та вгрозою
Розбудила птаство та посвистом
І звірюгів у гаї; - 29. Диво кричить на дереві на версі,
Велить послухати, що каже,
Невідомої сторононьці:
Волзі, та Поморію, та Посулію,
Та Сурожеві, та Корсуневі,
Та й тобі, Тмутороканський бовванюго! - 30. А половці неготовими шляхами
Погналися до великого Дону.
Кричать мажі в опівночі,
Мов лебеді розпущені.
Ігор до Дону ж військо веде. - 31. Вже-бо птиця вижида біди його,
Також і вовчики горе ворожать по яругах,
Горли клекотом на кості звірів накликають;
Лисиці брешуть на червонії заслони. - 32. О Руськая земле!
Уже-бо ти за горами єси. - 33. Довго-бо ніченька меркне,
- 34. Зіронька-світ запала,
Туман покрив поля. - 35. Щебетання солов’їнеє заснуло,
Гомін галичий розбудився. - 36. Русиченьки великії поля
Червоними заслононьками перегородили,
Шукаючи собі честі,
А князеві слави. - 37. Із заранку у п’ятницю
Потоптали вони погані
Полки половецькії
Та, розсипавшися стрілами по полі,
Потаскали красних дівчат половецьких,
А із ними золото та покриттячка,
Та дорогії оксамити; - 38. Одежинами, та опанчами, та кожухами
Почали мости мостити
По болотах та містегах грязющих,
Та усіляким узорячем половецьким. - 39. Червонеє знамня, білая хоругва,
Червоная чілка, срібнеє держало –
Хороброму Святославлевичеві! - 40. Дрімає у полі
Волегове гніздо хоробре…
Далеко ж пак залетіло. - 41. Не родилося ж воно було на зневагу
Ні соколові, ні пак кречетові,
Ні тобі ось, чорний круку,
Препоганий половчине. - 42. Гза біжить сірим вовком,
Кончак йому слід виправляє
До великого ген Дону. - 43. На другий день дуже рано
Кровавії зорі світання вповіщають, - 44. Чорні хмари з моря ідуть,
Хотять прикрить чотири сонечка собою,
А у них пак дрижать блискавоньки сині. - 45. Бути громові великому,
Іти дощеві стрілами
Від великого он Дону. - 46. Тут-бо ся списонькам приломити,
Тут-бо ся шабелькам притупити
На половецькії заслоні –
На річеньці на Каялі,
Біля великого Дону. - 47. О Руськая земле!
Уже-бо ти за горами єси. - 48. Це ж бо вітри, Стрибожеві унуки,
Віють від моря стрілами
На храбреє Ігореве військо. - 49. Земля гуде,
Течуть мутно ріки,
Порохи поля прикривають, - 50. Знамена гомонять.
Половчани йдуть від Дону та від моря, - 51. Та від усіх сторін
Руськеє військо обступили. - 52. Бісові діти
Криком поля перегородили,
А храбрії русиченьки
Заслонами червоними перегородили. - 53. Ярий туре Усеволоде!
Стоїш ти ось на боїщі
Та пороскаєш на бойовиків стрілами,
Погримуєш по шоломах
Меченьками залізячними. - 54. Куди тур цей був по скочив,
Своїм золотим шоломом та посвічуючи,
Тамки лежать поганії
Головища половецькії. - 55. Пощепані шабельками загартованими
Шоломеги оварськії
Від тебе-бо, ярий туре Усеволоде. - 56. Які ж бо то дорогії тії ось раноньки,
браття,
Що забув він із-задля них
І честоньки, і живота свойого,
І города Чернігова
Батьківського стола золотого,
Та своєї воленьки миленькой,
Та красної пак Глібовни,
Та звичаїв, та і обичаїв? - 57. Були уремена Бояні;
Минулись літа Ярославлі!;
Були погуляннячка Вольгові,
Волега ось Святославлича. - 58. Той-бо Волег
Мечем кував незгодоньку,
А стрілами її по землі сіяв. - 59. Якщо вступав у золоті стремена
У городі Тмутороканеві, - 60. То дзвона його дочувався
Давнішній великий
Ярослав, синок Всеволожий; - 61. А Володимир-бо щоранку
У Чернігові затикав собі від нього вуха. - 62. Бориса же Вячеславича
Слава на суд привела була
Та на Каялиному ряденці
Й розіслала хороброго
й молодого князя
За Волегову кривду. - 63. З тої ж бо пак Каяли
Звелів Святополк узяти батька свого
Межи угорськими комонниками
До святої Софії у Київ. - 64. Тоді, при Волезі Гориславовичеві,
Сіялося та поростало було
Кровавими межибратніми бійками,
Погибало було життя Дажбожого унука
У княжії незгодоньках,
Віки людям короталися були. - 65. Тоді по Руської земельці
Обрідно де погукали плугатарі,
Частенько ж пак круки каркотіли,
Розділяючи собі трупи;
А галиці свою мову говорили,
Що бажають летіть на поживу. - 66. Теє воно було у тії он бійки
Та у ті погуляння,
А такої ось пак бійки
Та не чутно було ніколи.
Із заранку до вечора,
А з вечора аж до світа
Летять стріли гартовані,
Гримлять шаблі по шоломах,
Тріщать списи залізнії - 67. У незнать-якому полі,
Серед землі Половецької.
Чорна земля під копитами
Кістьми була посіяна,
А крівлею полияна:
Тугою ж бо посходила
По Руської ген вкраїні. - 68. Що це воно мені шумить,
Що це воно мені гуде - 69. Занадто-бо рано, ще до зорів?
Це Ігор військо завертає,
Жаль-бо йому
Миленького брата Усеволода. - 70. Билися день,
Бились другий;
Третього дня к полудневі
Упали були Ігореві знамена.
Тутки брати розлучилися були - 71. На березі бистрої Каяли;
- 72. – – –
- 73. Тутки гуляночку закінчили були
Хоробрії русиченьки.
Сватів напоїли,
А самі й позлягали
За Руськую земельку. - 74. Поникла трава жалощами,
А дерево із тугою
К землі приклонилося було. - 75. Уже-бо, браття,
Невеселая година устала,
Уже великий шмат пустині пак прикрила. - 76. Встала ж бо й кривда
У силах Дажбожого унука,
Уступила дівою
На земельку Бояню,
Всплесенула лебединими крилоньками
На синьому морі, біля Дону, та, плещучи,
Сполохала погожії времена. - 77. Уже минулися князям бійки
Проти поганих,
Бо сказав був брат братові:
«Це моє, а те – моє також-бо»,
Та почали князі про малеє
«Це ж воно великеє» казати,
Та самі на себе неспогодоньки кувати. - 78. А поганії зо всіх сторін
Почали приходить із бійками
На Руськую земельку. - 79. О! Далеко зайде сокіл,
Побиваючи птицю аж до моря. - 80. А Ігоревого храброго війська
Не оживить вже ніколи. - 81. Після нього погукнув Кончак,
А Гза погнавсь був по Руської вкраїні, - 82. Пометуючи шмагу
У пламняному розі.
Заплакали жінки руськії,
Кажучи: - 83. «Уже ж бо нам та своїх милих ладів
Ні мисленькою не спомислитоньки,
Ні думкою не сподуматоньки,
Ні гоченьками не зоглядатоньки,
А злотом пак та срібельцем
Ще й менш за те – не побрякуватоньки». - 84. Та застогнав-бо, браття,
Київ тугою,
А Чернігів напастями. - 85. Розлилося жалкування
По Руської земельці.
Потекла-бо печаль дужа
Саме серед Руської вкраїни. - 86. А князі самі на себе
Та неспогодоньку кували були. - 87. А поганії самі набігали бійками
На Руськую вкраїну були
Та брали були даню
По білоньці із хати. - 88. Тії бо два хоробрії Святославливичі,
Ігор ось та Усеволод,
Уже тую непокою розбудили,
Що то її та приспав був
Таки ж їх-бо он батечко,
Святослав той грозовий,
Київський великий. - 89. Грізно ж бо та прибурхав він був
Своїми дужими військами
Та крицевими ж пак мечами.
Наступив був на землю Половецьку,
Притоптав могили та яруги,
Скаламутив ріки та озера,
Висушив потоки та болота;
А поганого Кобяка із лукомор’я
Від залізних великих
Полків половецьких,
Як мов вихор той,
Висмикнув його був він:
Та й припав чолом Кобячина той
У городі у Києві,
У сінечках Святославливіїх княжих. - 90. Тутки німці та венединці,
Тутки греки та морава
Співають славу Святославлю,
Кають Ігоря князя,
Що затопив він силу
На денцеві Каялоньки,
Половецької річки…
Насипали ж бо там руського злота! - 91. Тутки князь Ігор ізліз був
Із сіделечка золотого
Та сів на сіделечко послугачевее. - 92. Посмутніли-бо городам городні,
А радощі поничливіли. - 93. А Святослав смутний сон бачив
- 94. У Києві на горах.
«Цеї нічки ізвечора
Зодягали єсте мене, – каже, –
У чорнеє покриттячко
На тесаному та ліжечкові. - 95. Черпали мені вино синєє,
Перемішанеє з отрутонькою; - 96. Сипали тобі ось втулищами пустіїми
Тіїх бродягів поганих
Та здоровеннії перли на лоно, - 97. А ції пак мене та втішають ніби.
Вже-бо й дошки та без сволока
У теремі моєму золотоверхому. - 98. Усю нічку ізвечора
На Бусові галля біля Плесенська - 99. В Кисаневі дібровоньці
Каркотіло було
Та понесло його десь
Аж до синього моря». - 100. Та й сказали князеві бояри:
- 101. «Вже-бо, княже, лиха туга та ум полонила,
- 102. Це ж бо пак два соколики ізлетіли
З батьківського стола золотого –
Пошукати Тмутороканенька міста,
Або випить той он Дон шоломом.
Вже-бо соколикам тим крильця
Ізпішились шаблюками поганих,
А самі їх запутали
У залізнії пута. - 103. Темненько ж бо було три деньочки:
Два сонечка посутініли,
Обидва-бо червонії та погасли стовпи були,
А із ними молодії місяченьки,
Волег та Святослав ось,
Темрявою позаволікались
Та і впоринули у море, –
Це ж та великої пак відваги
Підподать ханові ось мало. - 104. На річеньці на Каялі
Темінь ясноту покрила. - 105. По Руської геть земельці
Розкинулись половчани,
Як буцім-то теє гніздо пардуже. - 106. Уже-бо піднялася та гуда на хвалу ось,
- 107. Уже-бо нагналася на воленьку принужа,
- 108. Уже пак накинулося та диво на вкраїну.
- 109. Це ж бо готськая красная дівота
Заспівала на березі синього он моря,
Побрякуючи руським злотом:
Співають про Бусове уремня,
Шараканюю местегу пестують; - 110. А ми ж бо пак, дружина, та на радощі
Єсьмо злиденні!» - 111. Тоді великий Святослав той
Упустив був слівечко золотеє
Ізмішанеє з сльозоньками
Та й каже: - 112. «О мої ви небожата,
Ігоре та Усеволоде!
Раненько ж бо почали-сте
Половецькую земельку меченьками чепуляти
Та славоньки собі шукати.
Не по-честі виграли-сте справу,
Не по-честі ж бо й кров поганую пролили єсте. - 113. Ваші храбрії серденька
Заковані у міцненькую крицю
Та загартовані у відвазі. - 114. Такеє ж бо оце та наподіяли єсте
Срібної моєї сивотині! - 115. Та не бачу ж я вже пак уласті
Ні дужого, ні багатого,
Ні чимала бійок братикухи мого Ярослава
Із чернігівськими бувальцями сопільно,
З тіїми могутами та татранами,
Та з шельбирами, та з топчаками,
Та з ревугами, та з голбирами тіїми.
Тії ж бо пак без заслонів, з захалявниками-ио
Криком війська подужують,
Побрякуючи у славоньку
Прадідівську. - 116. Лишень сказали есте: «Наберімось
Смілотоньки самі по собі;
Самі тої передньої захопимо ось слави
Та й задньою поділимося самі». - 117. Та чи диво та ж бо, браття,
Щобим оце старому та помолодіти? - 118. Якщо сокіл собі он квочкує,
То ловуе птицю ген високо;
Не дає ж бо гнізда свойого на поталу. - 119. Але ж ось що пак лихо: княжата ці
Мені не підмога. - 120. Наупаки-бо годиноньки ся обернули».
- 121. Це ж бо біля Ромен ґвалтують
Під половецькими шаблюками,
А Володимир пак у ранах. - 122. Туга та печаль Глібовому синонькові.
- 123. Великий княже Усеволоде!
Це ж пак не думкою тобі
Перелетіти іздалеку
Щоб то батьківського золотого стола
Та попоглядіти. - 124. Тобі-бо мога
Волгу-річку весельцями розкропити,
А Дон вихлюпать шоломами. - 125. Коли б то ти та був,
То була б роба по грошику,
А роб по копієчці. - 126. Тобі-бо мога й по сухому
Гарцювати коропиками живими,
Глібовими вдалими синоньками. - 127. Ти ж, відважний Рюриче та Давиде,
Чи не вам пак шоломами позолочуваними
Та по крівлі плавалося було? - 128. Чи не ваша дружинонька хоробра
Реве, як тії он тури,
Поранені шабельками загартованими
Десь у полі та незнать-якому? - 129. Вступіть-но ви, господарі,
У золоті стремена
За кривдоньку уремнячка цієго,
За вкраїноньку Руськую,
За Ігореві рани,
Святославлича тієго буя. - 130. Галицький Осмомисле Ярославе!
Високо-бо засів еси
На своєму із золота кованому престолі,
Підпер гори угорськії
Залізними своїми полками єси,
Заступив-есь королеві дорогу,
Зачинив-єсь Дунаєві ворота,
Кидаючи ваготу через хмари,
Урядіючи судами аж до Дунаю. - 131. Вгрози твої течуть по вкраїнах,
Відчиняєш київські ворота,
Пострілюєш з батьківського стола золотого
Султанів геть поза землями. - 132. Стріляй же, господаре, і Кончака тієго,
Поганого пахолка,
За Руськую вкраїноньку,
За Ігореві рани,
Святославлича тієго буя. - 133. А ти, відважний Романе та Мстиславе!
Храбрая думонька
Носить ваш ум на діло. - 134. Там-то бо ти високо
Попливуєш у тієї відвазі задля діла,
Як той сокіл, що ширяє на вітрах,
Бажаючи перегнати та у відвазі птицю. - 135. У вас-бо є залізнії нагрудівники
Під шлемами латинськими:
Від них-бо земля затряслася була
Та багато деякі ханові вкраїни, –
Литва, Ятвяги, Деремела та половці
Кінці списів своїх покидали
Та голови прихилили
Під тії ось мечі крицевії. - 136. Лишень-но уже, княже,
Та погасла Ігореві яснотонька сонця,
А дерево не добром-бо
Листячко обронило: - 137. По Росі та по Сулі городи поділили,
А Ігоревого храброго війська
Не оживить вже пак ніколи. - 138. Дон гука до тебе, княже,
Та кличе князів на завоюнок. - 139. Вольговичі, хоробрії князі,
Поспіли на тую вою були. - 140. Гингвар та Усеволод
Та усі три Мстиславичі,
Не худого пак гнізда шестикрильці!
Ви-бо та не жеребами завоюнку
Волості собі захопили єсте. - 141. Якеє ж бо спасибі та від ваших золотих шоломегів,
Та від ляцькіїх списів, та заслонів! - 142. Загородіть-но полеві ворота
Своїми гострими стрілами
За Руськую вкраїну,
За Ігореві рани,
Святославлича тієго буя. - 143. Вже-бо Сула
Та не тече сріблними хвиленьками
Ік городу Переяславлю,
Та Двина ось грязюкою тече
Тіїм грозовим полочанам
Попід гомонінням поганих. - 144. Один-но Зяслав, син Васильковий,
Поподзвонив своїми гострими мечами
По литовських шоломегах;
Шарпонув був славоньки
Дідусеві своєму, Усеславові,
А сам пак під червоними заслонами
На кривавої травичці
Пошарпаний ставсь литовськими мечами. - 145. Та покотив її (славоньку тую)
На постелю та промовив: - 146. «Дружиноньку свою, княже,
Зодягнув еси крилоньками птиці,
А звірюги кровичечку полизали». - 147. Не було тутки брата Брячислава,
Ні другого пак братухи, Усеволода;
У самотині ж бо іспустив перловую душу
Із бравого він тіла
Крізь нашийницю золотую. - 148. Посмутніли голосоньки,
Радощі поничливіли,
Трублять городенськії труби. - 149. Ярославе
Та усі унукове Усеславові!
Похиліть-но ви свої знамена,
Запіхвуйте вережені мечі свої, – - 150. Вже ж бо та вискочили єсте
Із дідівської пак слави. - 151. Ви-бо своїми неспогодоньками
Почали-сте поганіїх наводить
На Руськую земельку,
На життячко Усеславове, – - 152. Такая ж бо насилонька достоту
Та й від Половецької землі бувала.
На сьомому-бо Бояновому столітті - 153. Кинув був Усеслав жеребу
Цебто задля дівчиноньки собі любой. - 154. Той шпорами обіперсь був в кониченька
Та до города Києва поскочив,
Та держалом-но доторкнувся
До золотого київського престолу. - 155. Та й стамвідти в опівночі
Поскочив він, як звірюга лютий, наутеки
З Білгорода також, як мов туманом синім взявся, - 156. Уранці ж пак ухопив був таранюги
Та Новгородові відчинив ворота,
Розбив Ярославові славу, - 157. Скочив вовком
До Немиги із Дудуток.
На Немизі ж снопи стелять головами,
Молотять ціпоньками крицевими,
На токові животину складають,
Віють душечку від тіла. - 158. Немигові кривавії береженьки
Не добром-бо посіяні були,
Посіяні пак кістоньками синів руських. - 159. Усеслав князь людей судує,
Князів по городах урядує,
А сам ніченькою,
Як мов той вовк, ген біга.
Із Києва добіг він
До Тмутороканя,
Закілься півні заспівали,
Великому пак Хорсові
Вовком доріженьку перебіг він. - 160. Йому ж бо ось у Полоцьку
Подзвонили заутреню рано
У святої Софії у дзвони,
А він у Києві
Зачув був дзвона. - 161. Хоч то воно й розумная душа у деякому
Тілі буває, так часто ж бо від лихої
Годиноньки страждуе. - 162. Такому кобзар премудрий та передніш
До припіву дотепний каже: - 163. «Ні хитрому пак, ні гараздому,
Ні птахові проворнющому
Суда божого не минути». - 164. О, стогнать-бо слід Руської вкраїні,
Спогадавши первесущеє уремня
Та князів первесущих. - 165. Чом-то та старого того Улодимира
Не мога ось пригвоздювать було
Та до київських горів? - 166. Це ж бо тепер та настали князі Рюрикові,
А гиншії пак Давидові;
Лишень-но їх хоругвочки
Та помахують собі розрізненим. - 167. Співають списоньки на Дунаєві.
- 168. Чутно голосочок Ярославни,
Зозулею невідомо ранесенько кукує. - 169. «Полечу, – каже, –
Зозулею по Дунаєві, - 170. Омочу бобровий рукавчик
У Каялоньці-річці, - 171. Витру князеві кривавії його рани
На зашкорузлому його тілі». - 172. Ярославна рано плаче
У Путивлі на городні,
Кажучи: - 173. «О вітре, вітрило!
Задля чого, господине,
Насилуючи вієш? - 174. Задля чого намітаєш
Ханівськії стрілоньки
На своєму нетрудящому пак крильці
Та на боївників мойого лади? - 175. Чи не мало ж би з тебе було
Повівати ген горою попід гоблаками,
Пестуючи кораблики
На синьому морі? - 176. Задля чого ж, господине,
Розвіяв-бо по ковилеві радощі мої єси?» - 177. Ярославна рано плаче
У Путивлі-місті на городні,
Кажучи: - 178. «О Дніпре, ти Славутичу!
Ти ж пак пробив єси камінні гори
Крізь Половецькую вкраїну, - 179. Ти ж пестував єси на собі
Святославові! човнеги
До Кобякового аж війська; - 180. Припестуй же, господине,
Та й мойого ладу до мене,
Щобим не слала я до нього
Та слізоньків на море рано». - 181. Ярославна рано плаче
У Путивлі на городні,
Кажучи: - 182. «Ясне, та тричі ж пак ти сонечко яснеє,
Усім-бо тепленьке та красненьке єси; - 183. Через що ж ось, господине,
Простерло ти своє проміннячко гаряче
На боївників ладенькових?
У безводому ген полі
Сухотою лученьки їм істягнуло єси,
Тугою пак втулоньки їм затулило?» - 184. Чихануло море в опівночі;
Йдуть пошмарки туманами.
Ігореві князю
Бог доріженьку каже
Із землі Половецької
На Руськую земельку,
До батьківського стола золотого. - 185. Погасились вечорові зорі.
Ігор спить –
Як не спить,
Ігор мисленькою поле міря
Від великого Дону
Та до Донця малого. - 186. На коника в опівночі
Вовлур свиснув за річенькою:
Звеля-бо князеві второпати.
Як нестало Ігоренька князя, - 187. Загомоніла та застукотіла тоді сира земля,
Так ся вежі половецькі та розворушали були. - 188. А Ігор князь
Горностаєчком поскочив був до лозів
Та гоголем білим на воду, - 189. Накинувся на бистрого кониченька,
Та зіскочив із нього босим вовком, - 190. Та погнався по лугу Донцевім,
Та полетів соколом під туманами,
Побиваючи собі гусей та лебедиків
На сніданок, та гобід, та вечерю. - 191. Коли Ігор соколом полетів був,
Тоді Говлур та вовком погнався,
Струшуючи собою холодную росицю:
Надсадили ж бо гобидва вони своїх бистрих кониченьків. - 192. Донець каже:
- 193. «Княже Ігоре!
Не мало ж бо тобі поваги,
А Кончакові нелюби,
А Руської землі одрадоньки!» - 194. Ігор каже:
- 195. «О Донче!
Не мало ж бо й тобі поваги,
Що пестував єси князя на хвилях,
Що стелив еси йому зеленую травичку
На своїх срібних береженьках,
Що зодягав його єси густенькими туманами
Під холодком зеленого деревечка, - 196. Що стеріг його єси гоголиком на водиці,
Чаєньками та на хвиленьках,
Чорнолетоньками на вітрах. - 197. Не такечки-бо, – каже, – річка Стугна,
Що то в неї та обмально водиці,
Якщо іспожерла вона чужії ручаї
Та як розвернулася хвиленьками була к устю,
Хлопчиноньці князеві Ростиславу
Зачинила була темнії береженьки Дніпрові. - 198. Тужить-бо Ростиславовая мати
Опісля хлопчиноньки Ростислава князя; - 199. Посмутніли від жалощів квіти
Та дерево із тугою
К сирій землі приклонилося було». - 200. Не сороки ось затороскотіли –
Це на Ігоревому слідочку
Гза із Кончаком наїжджають. - 201. Тоді круки не каркотіли,
Галля повзмовкло,
Сороки не тороскотіли, - 202. Лишень-но поповзували по лозині.
Дятели токутоньком
Доріженьку ік річеньці явують;
Соловейки веселими піснями
Світання вповіщають. - 203. Каже ось Гза Кончакові:
- 204. «Коли сокіл летить до гніздечка,
То сокілча розстріляймо
Своїми пак стрілоньками позолочуваними». - 205. Каже ж Кончак до Гзи ось:
- 206. «Коли сокіл летить до гніздечка,
А ми ж бо пак сокілченка та опутаємо
Красною-бо та дівчининою». - 207. Та й каже Гза ік Кончакові:
- 208. «Якщо й опутаємо
Красною ось та дівчининою,
То не буде ж нам ні сокілченка,
Ні красної пак дівчиноньки;
Та стане ж бить нас птаство
На половецькому ген полі». - 209. Сказав це ось Боян та напослідок
До Святославового піснетворця
Старого уремнячка Ярославового,
Олегового княженівського: - 210. «Хоч важенько тобі, та головоньці, ось без плечів –
Лишенько ж бо й тобі, тілові, та без головоньки».
Цебто Руської вкраїні та без Ігоря. - 211. Сонце посвічує на небі,
Ігор князь у Руської земельці. - 212. Дівота співа на Дунаєві –
В’ються голосочки
До Києва крізь море. - 213. Ігор їде по Боричеві
До святої богородиці Пирогіщевської. - 214. Сторононьки радесенькі,
Веселенькі міста поставали. - 215. Співалося старим князям,
Треба ж оце потому і молодим заспівати: - 216. Слава Ігореві Святославовичеві,
Буй-турові Усеволодові,
Володимирові пак Ігоревичеві. - 217. Здорові були, князі та дружина,
Що боролась за христяни
З поганіїх військами. - 218. Князям слава та дружиноньці.
Амінь.
Ссылка
Если вы используете корпус в научной работе, пожалуйста, сошлитесь на эту публикацию:
Орехов Б. В. Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве»: итоги и перспективы // Национальный корпус русского языка: 2006—2008. Новые результаты и перспективы. — СПб.: Нестор-История, 2009. — С. 462—473.