Украинский перевод М. Кравчука
Перевод на украинский язык
Источник: Слово о полку Ігоревім та його поетичні переклади й переспіви в українській літературі. Акта, 2003. С. 544564
- 1. Хіба ж не годиться нам, браття,
старинною мовою повістей ратних
пісню почати про Ігорів похід,
про похід Ігоря, сміливого Святославича? - 2. А слід би початись тій пісні
за билицями нашого часу,
а не за Бояновим замислом. - 3. Співець бо, той віщий Боян,
як хотів кому пісню творити,
то розтікався по дереві мислю,
по землі уганяв сірим вовком,
а сизим орлом він літав ген під хмарами. - 4. Споминав бо – так сам говорив –
княжі усобиці давніх часів.
Тоді соколів він десяток
на стадо лебідок пускав;
а котру із них сокіл здогнав,
та першая пісню співала:
Для старого Ярослава,
для хороброго Мстислава,
що перед полками касогів зарізав Редедю,
чи для красного Романа, сина Святослава. - 5. Однак, брати, віщий Боян
не соколів десять на стадо лебідок пускав,
але свої віщії пальці
на струни живі покладав,
а ті самі славу князям рокотали. - 6. Так почнемо, брати, тую повість
від Володимира старого
до сучасного Ігоря, до молодого,
що, ум своєю силою скріпивши
та й мужністю серця свого погостривши, - 7. сповнився ратного духа
й навів свої полки хоробрі
на Землю Половецьку
за Руськую Землю. - 8. Ой, глянув був Ігор на світлеє сонце й побачив,
що тьмою від нього усі його вої прикриті. - 9. А проте він сказав до своєї дружини:
- 10. «Брати й моя вірна дружино!
Краще, щоб половці нас порубали,
аніж нам полоненими бути. - 11. Нумо, сідаймо, брати, на свої бистрі коні,
щоб побачити синього Дону!» - 12. Запалила ум княжий охота,
й жадоба великого спробувать Дону
знак лиховісний йому заступила. - 13. «Хочу бо – мовив до воїв –
списа зламати кінець половецького поля
Русичі!
З вами я голову хочу покласти свою,
або з Дону напитись шоломом.»
- 14. Гей Бояне, минулих часів соловію!
Коли б ти той похід ощебетав,
скачучи соловейком по мисленнім дереві,
умом під хмарами літаючи,
обаполи часу цього славослов’я звиваючи,
гасаючи слідом Трояна
через чисті поля на високії гори! - 15. Так Ігорю, внукові того Олега,
годилось би пісню співати: - 16. «Ой, то не буря соколів погнала
через поля безмежнії, широкі.
То галичі стада біжать
до великого Дону.» - 17. Чи, може, належалось би заспівати,
віщий Бояне, ти, Велесів внуче: - 18. «Ржуть комоні за Сулою,
в Києві лунає слава;
в Новгороді трублять труби,
і стоять в Путивлі стяги.»
Ігор на милого брата жде,
він дожида Всеволода. - 19. І каже до нього буй-тур Всеволод:
- 20. «Ігоре, єдиний брате,
ти один єси світ світлий!
Ми обидва Святославичі із роду! - 21. Брате, сідлай свої борзії коні,
- 22. бо мої тобі напоготові,
наперед вже осідлані в Курську. - 23. А куряни мої – то свідомії кметі.
Під трубами їх сповивали,
під шоломами їх колисали,
кінцем копії їх годували. - 24. Дороги їм відомі,
яруги їм знайомі.
Мають луки напружені,
сайдаки їх відчинені,
шаблі у них погострені. - 25. Самі скачуть, неначе вовки сірі в полі,
собі чести шукаючи,
а князеві слави.» - 26. Тоді то князь Ігор вступив в золотеє стремено
й поїхав по чистому полі. - 27. Сонце йому тьмою шлях заступало,
- 28. ніч же, йому застогнавши грозою,
птиць сторожких побудила;
поблизу дикий свист було чути. - 29. Збився Див, з верху дерева кличе,
велить слухати землям незнаним:
Волзі, й Поморю, й Посуллю,
й Сурожеві, й Корсуневі,
й тобі також, тьмутороканський бовване! - 30. А половці кляті невтоптаними манівцями
поспішали к великому Донові.
Опівночі їхні теліги скриплять,
ти сказав би – напуджені лебеді.
Ігор же військо до Дону веде. - 31. Вже бо біди його птаство пасе по дубах,
вовки по яругах страхіття наводять,
орли клекотом звіря на кості зовуть,
а лисиці брешуть на щити черлені. - 32. Ой, Руськая Земле,
ти вже за горою єси! - 33. Довго ніч меркне.
- 34. Розсвіт – зоря запалала,
поля мряка покрила. - 35. Солов’я щебетання,
як гамір галок розбудився, затихло. - 36. Великі Поля русичі
щитами черленими загородили,
собі чести шукаючи,
а князеві слави. - 37. У п’ятницю зранку – поранку
русичі потоптали погані полки половецькі
й, розвіявшись, наче ті стріли, по полі,
помчали вродливих дівчат-половчанок,
а з ними і золото, й паволоки,
та й гладкі дорогі оксамити. - 38. Покривалами, та й опанчами, й хутрами,
і всякою взористою половецькою тканню
почали мостити мости
по болотах і по грязьких місцях. - 39. Червоний стяг і біла хоругов,
червоний бунчук і ще ратище сріблом окуте
для хороброго, для Святославича. - 40. Олегове в полі дрімає хоробре гніздо,
але залетіло далеко. - 41. Не народилось воно для Обиди,
ні для сизого сокола,
ні для сивого кречета,
ні для тебе, ти, ьороне чорний,
половчине поганий! - 42. Ґзак сірим вовком біжить,
Кончак же за ним править слід до великого Дону. - 43. Другого дня вельми рано
розсвіт кривавії зорі звіщають. - 44. Чорнії тучі від моря ідуть,
четверо сонць хочуть тьмою прикрити,
а в них блискавиці трепечуться сині. - 45. Бути великому громові,
а дощеві йти стрілами
від великого Дону. - 46. Тут списам слід приламатись,
і шаблям тут присербитись
об шоломи половецькі
та на річці, на Каялі,
коло великого Дону. - 47. Ой, Руськая Земле,
ти вже за горою єси! - 48. Ось вітри, Стрибожі внуки,
віють стрілами від моря
на хоробрі Ігореві вої. - 49. Земля глухо дуднить,
річки каламутно течуть,
поля порохи покривають, - 50. стяги із лопотом мають.
Половці спішно від Дону й від моря ідуть - 51. і з усіх сторін руські полки оточили.
- 52. Діти бісові криком поля заступили,
а русичі хоробрі
щитами черленими загородили. - 53. Яр-туре, Всеволоде!
Ти стоїш в боротьбі,
на вої ворожії прискаєш стрілами,
харалужним мечем об шоломи грюкочеш. - 54. Куди б Тур не поскочив,
посвічуючи своїм злотним шоломом,
половецькі поганії голови скрізь там лежать. - 55. Та й оварські шоломи,
що, яр-тур Всеволоде,
шаблями із криці єси поскіпав! - 56. Він рани важкії, брати дорогії, наніс,
про почесть забувши й життя
і про город Чернігів!
Про отецький престол золотий
і про милу дружину свою,
про ту Глібівну красну,
про обичаї її та звичаї. - 57. Пройшли віки Троянові,
минули літа Ярославові;
були війни Олегові,
Олега Святославича. - 58. Бо Олег той мечем коромолу кував
і по рідній землі сіяв стріли. - 59. Він ступає у злотне стремено
у городі Тьмуторокані. - 60. А той дзвінкий дзенькіт давно, було, чув
Всеволод, Ярославів син, князь той великий, - 61. А Володимир – син Всеволода, й щоранку
закладав у Чернігові засуви в брамнії уші. - 62. А В’ячеславця Бориса хвальба
за образу хороброго й юного князя Олега
на справедлив Божий суд привела
й йому на Канині зелений покров постелила. - 63. Колись із такої ж Каяли
між однохідними кіньми угорськими
батька свого Святополк полеліяв
до Святої Софії у Київ. - 64. Тоді за Олега, за днів Гореславця
усобиці сіялись і виростали;
Дажбожого внука добро пропадало,
княжі усобиці людям життя вкорочали. - 65. Тоді рідко по Руській Землі ратаї покликали,
лиш крякали часто ворони,
а галичі мову свою говорили,
як на поід летіти хотіли. - 66. Так бувало в тих ратях і в походах тих,
та не чувано ще про такий бій.
Від заранку до вечора,
звечора до світу,
гартовані стріли летять,
шаблі об шоломи гримлять,
списи харалужні тріщать - 67. у незнаному полі
серед Землі Половецької.
Чорна земля під копитами
була кістьми засіяна,
а кров’ю политая.
Зійшли вони смутком по Руській Землі. - 68. Ой, що то мені так шумить,
ой, що то мені так дзвенить, - 69. далеко до зір рано-вранці?
То Ігор полки завертає,
бо жаль йому милого брата,
жаль йому Всеволода. - 70. Билися день, бились другий,
а третього дня під полудень
впали Ігореві стяги. - 71. Тут брати розлучились
на березі бистрої річки Каяли; - 72. тут вина недостало кривавого,
- 73. русичі тут хоробрі бенкет докінчали;
сватів упоїли,
а самі полягли
за Руськую Землю. - 74. Никне із жалю трава,
а дерево в тузі к землі приклонилось. - 75. Вже бо, брати, невесела година настала;
вже руськую силу пустиня покрила. - 76. Встала Обида у силах Дажбожого внука,
вступила на землю Троянову Дівою,
лебединими крилами затріпотала.
На синьому морі край Дону сплеснула
й достатні часи плещучи геть прогнала. - 77. Воювати невірних князі перестали;
брат бо мовив до брата:
«Це моє та й оте є моє!»
І стали князі про мале «це велике» казати
й на себе самі коромолу кувати. - 78. А поганці, що з усіх сторін набігали
на Руськую Землю, все перемагали. - 79. Ой, далеко бо сокіл зайшов, б’ючи птиць,
залетів аж до моря! - 80. Та хоробрий полк Ігорів не воскресити.
- 81. За ним крикнули Карна та й Желя
й по Руській Землі поскакали, - 82. вогонь мечучи на людей в полум’яному розі.
Заплакали руські жінки кажучи: - 83. «Вже нам милих ладів своїх
ані мислями змислити,
ані думою здумати,
ні оглядати очима.
А золота й срібла – його нам не мало
за них прийдеться дати». - 84. Застогнав бо, брати, з туги Київ,
від напастей же город Чернігів. - 85. По Руській Землі розлилася печаль,
важкая журба по Землі Руській рине. - 86. Що ж князі коромолу на себе самії кували,
- 87. то поганці на Руськую Землю,
а все переможно, самі набігаючи,
данину від двору по вивірці брали. - 88. Бо тих двоє хоробрих синів Святослава,
Ігор і тур Всеволод,
розбудили вже ложную погань,
що їхній отець Святослав,
грізний, великий у Києві князь, був приспав, - 89. був приборкав своєю грозою.
Що зо своїми кріпкими полками,
із кутими з криці мечами,
на Половецькую Землю пішов був війною.
Притоптав там холми і яруги,
скаламутив озера і ріки,
осушив болота і потоки.
А Коб’яка препоганого із Лукомор’я
від залізних великих полків половецьких,
немов вихор той, вирвав.
Та й упав Коб’як в Києві місті,
в Святославових гриднів світлиці. - 90. Отож німці й венеційці,
тут і греки та й морава
славословлять Святослава,
князя ж Ігоря то гудять,
що добро погрузив і достатки
на дні половецької річки Каяли.
Тут насипано руського злота чимало. - 91. Там Ігор князь висів з сідла золотого
й пересів у сідло кощієве. - 92. Тому посумніли в містах заборола,
і поникла веселість. - 93. Святослав же на київських горах
сон видів тривожний, мутний:
«Ізвечора ночі цієї мене одягали», рече,
в чорний покров на тисовому ложі. - 94. – – –
- 95. Синє вино із гіркою отрутою змішане,
черпали й мені подавали. - 96. Із сагайдаків, із порожніх, кочівних поганців
мені сипали перли великі на лоно - 97. й пестили мене, милували.
В моїм теремі золотоверхім
дошки вже без сволока понависали. - 98. Ніч цілу звечора крякали ворони сірі.
- 99. Коло Пліснеська на оболонні
в яру були дебрськії змії крилаті
й неслися до синього моря.» - 100. А бояри князеві сказали:
- 101. «Туга вже, князю, ума полонила.
Ось бо два соколи сміло - 102. із батьківського золотого престола злетіли,
города Тьмуторокані аби пошукати,
або з Дону напитись шоломом.
Соколам уже крильця відтяли шаблями поганих,
самих же в залізнії спутали пута. - 103. Бо третього дня стало темно:
Два яснії сонця померкли,
погасли стовпи два багряні,
а з ними й два місяці юні,
Святослав і Олег тьмою поволоклися
та й потонули в морі
й хинові подали тим велику зухвалість. - 104. На річці Каялі тьма світло покрила;
- 105. по Руській Землі розпросторились половці,
як у кублищі зрушені рисі. - 106. Знялась вже хула на похвалу,
- 107. вже тріснула нужда на волю,
- 108. вже вергнувся Див на країну.
- 109. Ось бо готськії діви вродливі
заспівали на березі синього моря
і руським подзвонюють злотом.
Оспівують Бусове горе велике,
Лихоліття оспівують темне,
помсту за Шарукана леліють. - 110. А ми вже, дружина, веселости прагнем.»
- 111. Тоді великий Святослав
із жалощами ізронив золотеє,
зо сльозами ізмішане слово і мовив: - 112. «О, мої небожі, Ігоре і Всеволоде!
Порано бо Половецькую Землю
розпочали ви мечами цвілити
і слави для себе шукати.
Та не зо славою ворога ви подолали,
бо й нечесно поганую кров ви пролляли. - 113. Ваші хоробрі серця куті з криці твердої
та й загартовані в буйності смілій.
Чи те ви не моїй сивині серебристій вчинили? - 114. – – –
- 115. Я вже влади не бачу
багатого й сильного брата мого, Ярослава,
що воїнів має чимало:
Чернігівські в нього бояри,
і могути, й татрани,
й топчаки, і шельбири,
і ревуги, й ольбери.
А ті без щитів, лиш з ножами,
що їх з-за халяв витягають,
криком полки побіджають
і дзвонять у прадідню славу. - 116. Ви бо сказали собі:
Покажімо самі, що ми мужні;
самі славу прийдешню здобудем,
а минулу самі межи себе поділим. - 117. Хіба ж не є диво, брати,
в старих літах помолодіти! - 118. Коли сокіл линяє,
тоді високо птиць підганяє,
свого бо гнізда не подасть на поталу. - 119. Та ось лихо! Князі мені не пособляють,
- 120. унівець часи обернулись.
- 121. Ось чути у Римові крики
під половчина шаблями,
а Володимир у ранах. - 122. Туга і жалощі синові Гліба!
- 123. Великий князю, Всеволоде!
Не в думці тобі прилетіти іздаля,
батьківського щоб доглянуть престола? - 124. Бо веслами Волгу ти б міг розкропити,
а Дін то й шоломами вилити можеш. - 125. Коли б ти був тут, тоді бранка була б за ногату,
а кощій лиш за різань. - 126. По суходолі бо можеш стріляти
самострілами живими,
удалими Гліба синами. - 127. Ти, буй Рюричє й Давиде!
Хіба ж то не вашії злотні шоломи
по червоній плавали крові? - 128. Чи не ваша хоробра дружина,
хоча від калених шабель у них рани,
ревуть, як ті тури, в незнаному полі? - 129. Вступіть, господини, у злотні стремена
за сьогочасну образу,
за рани Ігореві,
за Святославича буйного рани! - 130. Ярославе Осмомисле!
Ти високо в Галичі, князю, сидиш
на своїм злотокутім престолі.
Своїми у зброї залізній полками,
підперши угорськії гори,
ти путь заступив королеві.
Зачинивши ворота Дунаю,
ти тягарами крізь облаки мечеш,
по тихий Дунай суди судиш. - 131. По землях твоїх течуть грози,
Києву ти відчиняєш ворота.
Із батьківського золотого престола
на султанів за землями стріли пускаєш. - 132. Господине, стріляй в Кончака,
в поганця того, кощія,
за Руськую Землю,
за Ігоря,
за Святославича буйного рани. - 133. А ти, буй Романе й Мстиславе!
Думка хоробрая ум ваш на подвиги носить. - 134. Ти високо плаваєш, смілий Романе, на діло,
наче той сокіл на вітрах, ширяєш,
бажаючи птаху у буйності збити. - 135. Бо панцери ваші залізні
під шоломами, що від латинів.
Земля від них тріснула й многі країни:
Литва, Хинова і Ятвяги,
Деремела та й половці кляті
покидали свої сулиці,
а голови свої схилили
під тії мечі сталекуті. - 136. Та, князю, вже Ігореві світло сонця стемніло,
а дерево листя своє не з добра ізронило. - 137. Понад Россю та й понад Сулою
половці городи вже поділили,
а хоробрий полк Ігорів не воскресити. - 138. Дін тебе, князю, зове
і кличе князів на побілу. - 139. Олеговичі, князі вельми хоробрі
та й до бою тепер вже доспіли. - 140. Інгваре і Всеволоде,
й ви Мстиславичі всі троє,
що гнізда не будь-якого шестикрильці
чи не жеребом звитяжним
волості собі ви захопили? - 141. Нащо ж шоломи вам злотні
і щити і ляськії сулиці? - 142. Полю-Степові ворота
гострими своїми стрілами замкніте
за Руськую Землю,
за Ігореві,
за Святославича буйного рани! - 143. Вже бо не котить Сула серебристїї хвилі
для города, для Переяслава,
і Двина болотами під криком поганців тече
до полочан отих грізних. - 144. Лиш один Із’яслав, Васильків син,
своїми гострими мечами
подзвонив об литовські шоломи.
Притьмив давнюю славу
прадіда свого Всеслава,
самий же під черленими щитами
на траві скривавленій упав,
пригромлений литовськими мечами. - 145. І сходить юна кров, а він сказав:
- 146. «Твою, князю, дружину
приоділи птичі крила,
звірі ж ізлизали кров.» - 147. Не було тут брата Брячислава,
ні другого теж не було, Всеволода.
Так самітний із хороброго тіла
зронив він жемчужную душу
крізь золоте ожерелля. - 148. Голоси посумніли в скорботі,
поникла веселість і радість,
тільки трублять городнянські труби. - 149. Ярославе й усі Всеславові унуки!
Свої стяги вже схиліте
і мечі свої пощерблені зложіте, - 150. ви бо вже вискочили із дідівської слави.
- 151. Бо через свої коромоли та й свари
ви на Руськую Землю поганців наводити стали,
на Всеславові добра й достатки. - 152. Бо через незгоду та й чвари
від Половецького Степу насилля настал - 153. На сьомому віці Трояна
- 154. Всеслав жереба кинув
про любу собі та й кохану дівицю. - 155. Він коня юшками сп’яв
та й у город Київ поскакав
і до київського золотого престола
ратищем лиш доторкнувся. - 156. Потім опівночі із Білгороду
лютим звіром поскочив
і повиснув у синій імлі. - 157. А ранесенько він подзвонив таранами,
відчинив Новгородові брами
та й притьмив Ярославову славу. - 158. До Немиги вовком скочив
і дочиста здув там тік.
Не снопи на Немизі, а голови стелять,
і молотять стальними ціпами.
Життя на току покладають,
душу з тіла вивівають. - 159. На Немизі річці береги криваві,
їх не засіяно благом,
а засіяно костями руських синів. - 160. Князь Всеслав людей судив,
князям міста рядив,
а вночі сам вовком мчався.
Із Києва, заки ще кури запіли,
він до Тмуторокані вже добігав,
вовком дорогу великому Хорсові перебігав. - 161. Коли ж у Полоцьку, у церкві Святої Софії
на Утреню рано у дзвони йому задзвонили,
то він тії дзвони у Києві чув. - 162. Проте, хоч і віща душа була в дужому тілі,
він зчаста біди зазнавав і страждав. - 163. Тому віщий Боян,
а тямущий він був,
давніше вже, приспівок склавши, сказав: - 164. «Ні хитрому, ні теж меткому,
ані чаклунові прудкому
суду Божого не оминути.» - 165. Ой, стогнати – хай Руськая стогне Земля,
древню згадавши годину й колишніх князів! - 166. Того Володимира, князя старого,
було годі до київських гір пригвоздити. - 167. А тепер його ратнії стяги,
що одні – то у Рюрика стали,
а що другі – спинились в Давида.
Та нарізно їм бунчуки повівають, - 168. і списи неспівзвучно співають.
- 169. На Дунаї чути голос Ярославни,
що, як зозуля, самотня раненько якиче: - 170. «Полечу я», рече вона, чайкою понад Дунаєм,
- 171. бобровий рукав замачаю у річці Каялі
- 172. й моєму коханому князеві рани криваві
на струдженім тілі його обітру я.» - 173. Ярославна рано-вранці у Путивлі плаче,
на міськім заборолі горює й голосить: - 174. «Ой, Вітре крилатий, нагальний Вітриле!
Чому, господине, насильно ти вієш? - 175. Чого ти на своїх неструджених крильцях
несеш єси гострії ханові стріли
на хоробрих мого лада воїв? - 176. Було тобі мало під хмарами віять горою
і судна гойдати на синьому морі? - 177. Чому, господине, веселість мою
в степу по ковилі ти розвіяв.» - 178. Ярославна рано-рано плаче
на заборолі у місті Путивлі і просить: - 179. «Ой, Дніпре широкий, Словутичу дужий!
Ти зміг єси гори пробить кам’янії
почерез Половецькую Землю. - 180. На собі леліяв єси Святославові судна
до бісового Коб’якового війська. - 181. Господине, злелій мого лада до мене,
щоб до нього на море не слала я сліз пораненьку.» - 182. Ярославна рано-пораненьку плаче
на заборолі в Путивлі і мовить: - 183. «Ой, світле й тресвітлеє сонечко ясне!
Ти всім єси тепле і красне. - 184. Чого ж ти, світлодайне світило,
всевладне гаряче проміння своє
простерло єси на мого лада воїв?
Чому у безвідному полі широкім
ти спрагою їхнії луки стягнуло
та й в скруті заткало їм тугою тули?» - 185. Опівночі приснуло море,
смерчі тягнуться сірими млами,
а князеві Ігореві Бог указує путь
із Землі Половецької
на дальную Руськую Землю,
до вітцівського, до золотого престола. - 186. Погасли вечірнії зорі.
Ігор спить. О, ні! Не спить він, а чуває.
Ігор в думці поля від великого Дону
до Дінця малого мірить. - 187. Кінь опівночі напоготові.
Свиснув Овлур за рікою,
дав князеві знак зрозумілий:
«Князю Ігоре, не гайся!»
Ігорю кликаним більше не бути! - 188. Задудніла земля,
зашуміла трава,
заворушилися половецькії вежі. - 189. Князь же Ігор горностаєм в очерет поскочив,
а гоголем білим на воду. - 190. На коня прудкого кинувсь
та й із нього босим вовком скочив - 191. і погнавсь на луг донецький.
Під туманами соколом линув,
лебедів ізбиваючи й гуси
на сніданок, обід і вечерю. - 192. Коли летів соколом Ігор,
тоді вовком біг Влур, сіроманцем,
студену собою стрясаючи росу,
бо підбились їх бистрії коні. - 193. – – –
- 194. «Князю Ігоре, – Дінець промовив –
маєш величі немало,
а Кончак ненависти й досади,
в Руській же Землі розрада.» - 195. Відказав йому князь Ігор:
- 196. «Донче, і тобі величности чимало,
що на хвилях ти леліяв князя,
простеляв йому траву зелену
на своїх берегах серебристих;
що теплою млою його одягав ти
під деревами зеленими у тіні; - 197. що на плесі гоголем його стеріг ти,
на прудкій воді чубатими качками,
а на вітрах сірими чайками. - 198. Не така то – мовив Ігор – річка Стугна,
що малу й убогу струю має,
та, пожерши чужії ручаї й потоки,
розлилась широко між кущами
й молодого князя Ростислава
десь на дні при темнім березі заперла. - 199. Ростиславова плаче то мати
за князем таким молодим, Ростиславом.
Пов’янули квіти в жалобі,
а дерево в тузі к землі приклонилось.» - 200. Ой, не сороки то затроскотали,
то за Ігоревим слідом
Ґзак з Кончаком верхи ідуть. - 201. Не крякали в той час ворони,
й галичі позамовкали,
не троскотали сороки, - 202. тільки по лозах скакали.
Стукотом вказують дятлі до річки дорогу,
веселими співами світ солов’ї сповіщають. - 203. Ґзак Кончакові говорить:
- 204. «Коли до гнізда летить сокіл,
так нашими злотними стрілами
соколича ми розстріляєм.» - 205. Кончак на те Ґзі одвічає:
- 206. «Що сокіл летить до гнізда,
так ми соколонька дівицею красною зв’яжем.» - 207. Та Ґзак відказав Кончакові:
- 208. «Як дівицею красною
ми його лиш опутаєм,
то не буде нам ні соколонька,
ні красная дівчина наша не буде.
Тоді в Половецькому Полі
нас птиці почнуть побивати.» - 209. Сказав, було, віщий Боян
і Ходина за днів Святослава,
піснетворець минулих часів Ярослава
та й Гореслава Олега кагана: - 210. «Хоч важко тобі, голові, без плечей,
та без голови й тобі, тілу, погано!»
Так без Ігоря Руській Землі. - 211. На небесах сонце світить і сяє;
князь Ігор у Руській Землі. - 212. На Дунаю дівиці співають,
голоси через море до Києва в’ються. - 213. Ігор узвозом Боричевим ідек’ Святій Богородиці, до Пирогощі.
- 214. Радіють країни, міста веселяться.
- 215. Так пісню старим ми князям проспівали,
а по тім молоді нехай приймуть спів слави: - 216. Ігор, смілив Святославич,
і буйний Яр-тур Всеволод,
та й Ігорів син, Володимир. - 217. Хай будуть здорові князі та дружина,
що за християн із полками поган
повсякчас воювати готові. - 218. Слава хай буде князям і дружині!
Ссылка
Если вы используете корпус в научной работе, пожалуйста, сошлитесь на эту публикацию:
Орехов Б. В. Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве»: итоги и перспективы // Национальный корпус русского языка: 2006—2008. Новые результаты и перспективы. — СПб.: Нестор-История, 2009. — С. 462—473.