Украинский перевод Ю. Федьковича
Перевод на украинский язык
Источник: Писання Осипа-Юрія Федьковича. Т. І. Львів, 1902. С. 193207
- 1. Не яло би мені по старовіцьких узорах
Повістовань крутих і свою повість начати - 2. О ви, браття мої, о поході Ігоря князя,
Святославича сина. Тому зачинаю я ліпше
Так, як діло велося за нас, а не так, як Боян - 3. Пісні творював свої. Бо Боян віщий, о браття,
Як кому їх складав, буяв лісами, як дума,
Як той вовк по землі, орел той шибкий на небіссю! - 4. Та минула ж бо вже часів тих давніх сваволя.
Як пускало ще ся по десять соколів на стадо
Лебедине, а чий розбив ‘го перший, то тому
Перша й пілася піснь: от хоть би і тому старому
Ярославу або й Мстиславу, що він то зарізав
Того Редедю оперед очима казоцького війська,
Або ж хоть – най кажім – і Роману красному тому. - 5. Боян, браття ж, бо не по десять соколів на стадо
Лебедине пускав, а клав свої віщії персти
Лиш на струни живі, а княжеська слава гриміла. - 6. Зачинаймо ж, о браття, ту повість мою, приточивш’ до
Владимирських времен і Ігоря нашого врем’я,
Що він, душу свою напрягши силов і серце - 7. Наостривши відвагов, набравши в ся ратного духа,
Полки свої веде на край Половецький за Руський. - 8. Глянув Ігор тогді ж на світле сонце й, уздрівши
Військо своє усе укрите тьмою від него, - 9. Каже:
- 10. «Дружбо! брати! бояри ви мої! о ліпше
Бути стятому впень, ніж впастись в погану неволю! - 11. Сядьмо ж, браття мої, на комоні бистрі, поїдем
Знати Дон голубий!» - 12. – Душа палахнула до бою
В нім, бо згага прагнуща напитися з Дону застала
Очі князю, аби не видів знаки ті зловіщі. - 13. «Хочу, – каже він, – я у край Половецького поля
Ратище своє вкопати з вами посполу, руснаки!
Хоть най зараз і голов’ наложу свою, а хочу
З Дону шоломом я пить!» - 14. – О Бояне, ти соловію
Старовіцьких времен, ти! ти аби-сь був опівав їх,
Ти! буяючи й сам, літаючи пташков співочов
По мисливих лісах, гуляючи думов по небі!
О, тобі лиш і піти би було ті полки, як рушать
Траяновим шляхом в’ни, полем у гори, єднати
Славу давніх времен з сегоднішніх славов у ворох! - 15. О, тобі лиш і піти ‘го було, Ігоря того,
Того внука Траяна, траянського славного роду! - 16. Не соколів несе, й не буря степами, як море,
Але хмара вірлів жене до широкого Дону! - 17. Мож їх в пісні й опіть, о Бояне, Велесів внуче?
- 18. Комоні ржуть вже за Сулов й дзвенить уже в Києві слава,
Труби грають на гир у Новогороді, в Путивлю
Корогви вже здоймили і Ігор жде милого брата, - 19. Всеволода він жде, а буй-тур Всеволод каже:
- 20. «Брате єдиний ти мій, один мій світе, о світлий
Ігорю мій ти: оба, оба Святославичі єсьмо! - 21. О, сідлай ти лиш твої ті комоні бистрі,
- 22. а мої
Вже готові стоять, осідлані, в Курську тебе ждуть! - 23. А куряни ти мої комонники чвалі, хоть де їх,
Бо під трубами всі они є сповиті, в шоломах
Й вилеліяні всі, й згодовані ратищ залізом! - 24. Їм свідомі шляхи, яри їм знакомі, в них луки
Напряжені в одно, створені тули, шаблі їм
Наострені в одно, - 25. а самі гуляють по полю,
Як вовки, і шукають си честі, а князеві слави». - 26. Се сказавши й ступив у золот стремінь князь Ігор,
І у поле рунув, - 27. а сонечко все-таки тьмов ще
Укривало ‘му путь. - 28. У потемку птаха пищить, а
Звір у лісі реве, - 29. верх дерева Диво голосить,
Знати борше дає усюди-повсюду – по Волзі,
По Помор’ю, й Посуллю, і Сурожу, і по Корсуню,
А нарешті й тобі, ти, Тмутороканське божище. - 30. А половці уже біжать манівцями до Дону,
Їх теліги скриплять в опівночі, рци ті лебеді
Порозпугувані; князь Ігор веде своє військо
К Дону. - 31. Птаха пасе біди єго, вовк сіроманчик
По ярах верещить, вірли уже кликом скликають
Другу звір на кістки, а лиси брешуть-в’їдають
На ті щити червоні. - 32. – О Руська земле, уже по
Шеломянах тих твоїх! - 33. – Стало світати,
- 34. і зоря
Запалала на встоці, імгла розляглася, - 35. і щебіт
Соловіїв умовк, кавки тихомиритись стали, - 36. А руснаки поля перегородили все щитом,
Все багровим, во честь собі, а князям же во славу! - 37. В п’ятницю рано они й побили поганськії полки
І, розсіявшися по полю, як стріли, забрали
Половецькі дівки ті красні й золото з ними;
І оксамит прецінний, - 38. а ортьми і шуби й жупани
В’ни боліттє гатили і ними мости в’ни мостили. - 39. Корогва же боєва, у краску багрова і біла,
І багрові чівки, і державно срібне – самому ж
Святославичеві. - 40. Дрімає у чистому полі
Олегове гніздо; далеко оно залетіло! - 41. Не родилось оно ні долі, ні тому соколу,
Ні кругавію, ні тобі, о ти, вороне чорний,
Половчине поганий! - 42. – Біжить Гзак вовком, а Кончак
’Му справляє дорогу до того широкого Дону. - 43. Вельми рано на другий се день криваво зоряє,
- 44. Тучі з моря женуть, чотири сонця укрити
Загадали, а в них молня ся звиває, - 45. громове
Грають, дощ, як стріла, гикає з великого Дону. - 46. Тут ся пікам ломить, шаблям ся терти, щербити
О шоломи тверді тоті половецькі от тутки,
На Каялі-ріці, на Доні широкім! - 47. – О русе,
Руська земле! Уже по шеломянах тих твоїх!.. - 48. Віють з моря вітри, Стрийбога внуки, як стріли,
На ті бойні війська Ігоря князя в’ни віють, - 49. І земля стугонить, бринять каламутні погої,
Ковпіт поле укрив, - 50. в вітру корогви шелевіють,
А половці женуть від Дону і моря, - 51. і ввезьде,
Руське військо они усе обступили, - 52. і поле
Стойкарем обгорнули бісові діти, а жваві
Руснаки обіклали єго червоними щити. - 53. Всеволоде, ярий ти туре, стоїш напереді,
Сієш сійно стрільми, гримиш о шоломи мечами
Плавовими, - 54. а де гулькнеш ти туром, де блисне
Золотий твій шолом – сипнесь половецька погана
Голівня, - 55. і шоломи аварські скіпаються, ти їх
Сікма скіпаєш, ярий ти туре, клепанов шаблев! - 56. – Браття мої! Кому ж не є дорогі в’ни, ті рани,
Того воя, що він не дбає ні віком, ні світлом
Достоятельства свого, та ні Черніговом, ні златим
Тим престолом отецьким, та ні Глібовнев препишнойов! - 57. Був то й Траяна вік, бували часи й Ярослава,
Були й Олега бучі, Святславича Олега. - 58. В ній він
Колот мечами коярив і стріли сіяв по землі. - 59. В золот стремінь ступає у Тмуторокані бувало,
- 60. Чує дзвін Ярослав,
- 61. пресвітлий той син Всеволожин,
Владимир же на то в Чернігові знов собі уха
Затикає. - 62. Така й Вячеслава ж Бориса слава
На погибель звела, і жвавому князеві тому
Постелила посаг на гробнім коверці зеленім
Все з-за Олега кривди. - 63. Оттов же Каялов й Святополк
Кочував си вітця угорськов ватагов у Київ,
У Софію святу. - 64. Тогді й при Гориславськім Олзі
Сіялись і росли свавільства. Отак пропадало
Даждьбог внука добро. Отак-то у колотах княжих
Людський вік коротавсь! - 65. Тогді-то плугатаря гуку
Рідко чути було по Руській землі, а часто
Каркітню воронні, як трупом ділилася людським,
Або ж клекіт кавок, що звались летіти на здобич. - 66. Так у давніх-то бучах та в давніх походах бувало,
Але того, що нині, не було чувати на світі.
Зрана аж до увечір, а з вечора аж до на зорі
З плаву стріли шумлять, гримлять шаблі о шоломи,
Труться ратища в прах - 67. на полі чужім та не своїм,
В Половецькій землі. Земля ж від копит почорніла,
Білов костев уся засіяна, кровйов полита,
І зійшла в’на тугов, зійшла аж у Руському краю. - 68. Дзвеньк і шум, але що за шум
- 69. від давіки рано
Зашумів перед зір? – Князь Ігор це полки шикує,
Жаль бо брата єму, Всеволода милого жаль ‘му. - 70. День і другий ся б’ють, на третій к полудню упали
Ігоря корогви; - 71. на березі тої ж Каяли
Розлучили братів. - 72. Кровавих тут вин вже не стякло;
- 73. Тут скінчили пропій, сватів попоївши, руснаки,
Положивши життєм в несвоїй землі за свою. - 74. В’януть трави з жалю, ліси під тугов похилились,
- 75. Невесела, брати, уже ж бо настала година,
Завела ж бо біда з усего пустиню, - 76. устала
На Даждьбожого внука війська і дивом злинула
На Троянськую землю, крильми лебединими збила
На морях голубих, на Доні в’на збила й збудила
Давніх сварів часи. - 77. Не стало князям уже сили
На поганців. Бо було – брат братові каже: «Се моє,
А се також моє!» Отак виходило з малого
На велике усе, і самі на себе в’ни лихо
Накоярювали. - 78. Тимчасом поганці зувезде
Нападали на Русь! - 79. О! Сокіл займе далеко
Пташку ‘д морю б’ючи… - 80. да й Ігоря чвале те військо
Не завернеться вже, - 81. а Жля і Карна поганий
Вслід за ним ся женеть по Руській землі із криком. - 82. Мечуть нейов смагу з вогневого рога дугами.
Руська челядь рує по Руській землі, голосить: - 83. «Милих наших гой лад уже нам ні гадков згадати,
Ні їх здумати думов, ні їх вже очима уздріти,
І чимало ще срібла нам висипать прийде та злата!» - 84. Застогнав же і Київ, о браття, тогді, і Чернігів
З туску й напасті, - 85. і розсипались туги по Русі,
А пекуча печаль рине серед Руської землі. - 86. Сам на себе князі кують було свар,
- 87. а поганці
За тимчасом, як чир, на Руську землю ся сиплють
І беруть собі в дань по білі від кождої хати. - 88. Святослава сини, один з них Ігор, а другий
Всеволод цему лиху усему винні! Они ж бо
Іскорізмали ‘го, і ‘го скорняли, те лихо,
Що отець їх приспав, той київський Святслав пресвітлий. - 89. Він загрожував ‘го; бувало як тріснеться з полки
Та з мечем крицяним на ту Половецькую землю,
Вмісить гори і доли, сколотить озера і ріки,
Потоки й болота усушить, того ж поганця
Кобяка, як той вихор напрасний, ухопить з собою
З лукомор’я від тих залізних полків огромних
Половецьких, й попадесь Кобяк у Київ бувало,
В Святослава двірство. - 90. Тут німці, волохи і греки,
І моравці поють Святславову славу, вклинають
Князя Ігоря, що втопив наш жир у Каялі,
В половецькій ріці, й засипав ї золотом руським. - 91. Тут бо Ігор устав з стільця золотого, тут сів він
У рабівський стілець. - 92. Єго молодого всадили
У тіснії мури; пропала вже веселість наша. - 93. Святославичеві ж дивний тогді сон це приснився.
- 94. «В замку київськім-сте, розказує, цеї мя ночі
Укривали ніби на тисовій лаві коверцем
Чорним ніби би десь, - 95. і черпали зелінь-вино ми
Затроене би ніби, - 96. і охабленими тули
Череп сипали десь в полу ми, ніби жемчуг би,
Ніби що, - 97. і ‘сте кпили десь з мене, казали, що стеля
Вже без сволока в моїм теремі золотокровім. - 98. І крізь у ніч десь ніби ворони кракали дітьчі
- 99. Ніби в Плесенську десь, у Кисановому лісі,
І не міг я ту чир пригнати до синього моря». - 100. А бояри ж на се рекли до князя:
- 101. «О княже,
Се туга так твій ум у туск обгорнула; - 102. злинули ж
Два соколи бо се з отецького свого престола
Золотого добуть хоть гордого Тмутороканя,
А хоть синього Дону напитися своїм шоломом.
Крильця вже ж бо соколам притяті поганців шаблями,
І сидять вже они, забиті в залізнії пута. - 103. А що пітьма три дні – значить: два сонця загасли;
Два багрові стовпи – два місяці се молодії,
Олег се й Святослав; оба они оболоклися
Тьмов. - 104. А що на ріці Каялі тьма світлість укрила –
- 105. Се по Руській землі простерлись половці, як нори
Борсукові; - 106. а що они у морі загрязли,
- 107. То значить, що широка тепер вже ханові воля.
- 108. Вже ж бо ганьба устала на славу, упала неволя
На ту волю і Диво присіло Руськую землю. - 109. Побережжям же моря ті готські дівчата співають,
Моря синього се, і руським золотом дзвонять,
Величають часи в’ни Буса, і мсту Шарокана
В’ни леліють, - 110. а ми ж жадні є веселой години».
- 111. Святослав же ж тогді зрече золоте одно слово,
Ще й з слізьми ‘го змішавши, та й каже: - 112. «О мої непоти,
Ігор і Всеволод! Ви скоро вже, – каже, – зачали
Половецьку землю мечами учити і слави
Добувати собі. Та з нечестев вдіяли діло
І без слави єсте розсипали криві поганців! - 113. Ваші ж серця хоть дужі й з твердої ковані криці,
А відм’якли они від буйності! - 114. Так ви зробили
Срібній цій сідині!.. - 115. О, де ти поділася, сило
Брата моєго, ти, багатого того у військо
Ярослава ти сило, і з тим чернігівським рицарством,
І з могути й татряни, і з шельбирями, і з тими
Топчаками, і з тими ревугами, і з олберями,
Що без щитів они, з ножем лиш голим та з криком
В брань ся мечуть і дзвонять у прадідівськую славу. - 116. «Нащо ж ми? – зирчите! – Або ж ми уже не мужчини?
Вдало нам ся добути передньої слави – про віщо ж
Ми послідньойов би не мали оце поділитись?» - 117. Чи ж на речі такі дивниця би була старому
Відмолоднути ще? - 118. Але ж бо сокіл на ловах
Хоть високо буяє й далеко пускавсь на здобич,
Претці ж своє гніздо й тогді він не дасть на поталу. - 119. А недоля ж князів не є ж це з причини свавільства?
- 120. Не они ж це пустили ту давню славу в неславу?
- 121. І не з їх це причини стогне те Ромно сьогодні
Під шаблями половців, під ранами ж князь Володимир? - 122. Тяжко Гліба є сину, розпучно, та тяжко, та тоскно!»
- 123. Всеволоде, великий ти княже, чому не згадаєш
Прилетіти сюди з далеких сторін та вступитись
За отецький той золот престол, - 124. бо ти оце можеш
Волгу весли розбити і вичерпать Дон шоломами! - 125. О, як ти би ще був, то була б раба по ногаті,
А по різані раб! - 126. Ти міг би-сь по суші стріляти
Шерешири живими, двома се Глібовичами. - 127. Буйний Рюриче, й ти, Давиде: не плавали ж ваші
Золочені шоломи по кривіх? - 128. Не ваша ж та жвава
Дружина то рикала по чистому полю, як тури,
Загартованими ранені шаблями? - 129. Ступіте,
О пресвітлі князі, у золот стремінь за кривду
Ігореві оце, Святславича буйного рани! - 130. Осмомисле, ти, галицький княже, і ти, Ярославе,
Що високо сидиш ти на своїм золот престолі:
Ти угорськії гори підпер-єсь залізними полки,
Королеві-єсь путь заклав і запер-єсь ворота
На Дунаю, магами почерез облаки мечеш,
Суди судиш по Дунай - 131. і грозу стелиш по землі,
Від воріт київських ключі тримаєш, стріляєш
З золотого престола отецького аж у султанську
Землю за землями. - 132. Застріль же ж, пане, і того
Кончака, поганина-поганця, за Руськую землю,
І за Ігоря рани, за Святославича рани! - 133. Ти знов, Романе буйний, і ти знов, Мстиславе другий:
Герда носить вас дума за ділом великим, - 134. високо
Ви за славов претесь у буйноті, так як той сокіл
У вітрах ся несе, що хоче в буйності птаху
Ймити. - 135. Є бо у ваших латинських шоломах залізні
Підборіддя: від них земля потерпала й не мало
Тих хиновських сторін, Литва, Ятвязі, Дремели
І половці тому сулиці свої повергли
Й поклонили тому ті голови свої під тії
Плавовії мечі. - 136. Та вже, о Ігорю княже,
Сонце світло втеряло! Не дурно і дерево листя
Поронило: - 137. по Рсі, по Сулі міста поділили,
А ті Ігореві війська вже ніхто не оскресить!.. - 138. Дон тя кличе, о княже, взиває князів на відомсту;
- 139. Жваві Ольговичі князі, ви вже рослі до війни.
- 140. Інгвар і Всеволод, всі три Мстиславичі жваві,
Шестикрильці, усі не простого ложу-путері!
Жеребцями оце добро ‘сте добули!.. - 141. Навіщо
Ті шоломи у вас є златі, і сулиці ляцькі,
І щити? - 142. Закладіть ворота в полі стрілами
За ту Руську землю, за Святславича Ігоря рани! - 143. Сула вже не тече сріберно до Переяслава,
Двина каламутна тече половчанам сердитим
Під поганців криком. - 144. Один Васильків же Ізяслав
Подзвонив був колись-то острими свими мечами
О шоломи литвян; затратив там Всеслава славу,
Діда свого, та й сам під тими черленими щити
На кровавій траві литовськими страчен мечами.
А як ліг він на ній, - 145. то й каже:
- 146. «Дружину, о княже,
Птиця вкрила крильми і звірі їм кров похлептали». - 147. І не було тогді ні брата єго Брячислава,
Ані Всеволода; сам душу жемчужну спустив він
З тіла лицарського через золоте ожерелле. - 148. Вмовкло все, хляла радість, ревуть городенськії труби.
- 149. Ярославе і ви усі Всеславові внуки,
Вже прийшлось понехать славні свої стяги, сховати
Пощерблені мечі: - 150. уже не в діда ви славі!
- 151. Ви бо, князі, начали провадить своїми свари
Погань кляту на Русь, на житіє давнє Всеслава. - 152. Бо чи мала яку путерю земля Половецька?
В семім віку Траяна - 153. метав жеребець князь Ізяслав
О ту діву ‘му любу: - 154. як в стременах він напрутився,
Так і в Київ уштрик, добув острогами в нему
Золотий той престіл, - 155. а відти знов лютим звірем
У опівніч як бризне з Білагорода в мглі синій, - 156. Так вже рано розбив стрикушами новогородські
Ворота і, розшивши стару Ярославову славу, - 157. Скочив вовком сірим з Дудуток до Немну-Дунаю,
А над ним не снопи, а голови людські ся стелють,
І молотять там ціпи самі плавовії; на тік там
Лиш все тривки кладуть, молотять душі від тіла. - 158. Над Немном береги не є засіяні піски,
А засіяні в’ни кістьми синів руських. - 159. Князь Всеслав
Людям суди судив і князям міста врядкував вія;
Сам вганяв же, як вовк. Дігнавши до Тмутороканя,
Ще нім кури запіли, і там він великому тому
Хорсові путь, як вовк, перебіг. - 160. То єму-то
У Софії святій у Полоцьку рано дзвонили
В дзвони, він же їх чув у Києві, каже, їх голос. - 161. Та хоть віща душа у красному тілі ся била,
То однаково він багато бід перепацив. - 162. Тому ж і віщий той Боян ще переже приповідав ‘му:
- 163. «Хитрий ні, ні багач, ні навіть та птаха щаслива
Не втечеся, о ні, господнього суду ніколи!»… - 164. Як же о не стогнать тій Руській землі, згадавши
Давні свої часи і давніх князів! - 165. Владимира
Того давнього бо не мож прикувати би було
До тих київських гір; - 166. впісля єго стяги попались
Рюрикові одні, а другі Давиду, тепер же
Їх рогами товар розносить хащами, мричами, - 167. А їх ратища п’ють тепер у Дунаї втоплені.
- 168. Ярославну се чути, як досвіта рано, зазульков
Заховавшись, кує: - 169. «Полечу я, – каже, – зазулев
По Дунаю собі, - 170. умочу бобровий рукав свій
У Каялі-ріці й - 171. утру я ним князеві рани
Ті криваві єго, на лицарськім тілі утру я!» - 172. Ярославна оце голосить в Путивлю ще й рано
На оборі собі і приповідає: - 173. «О вітре,
Буйний вітре! Чому устріть, господине, ти вієш? - 174. Чо’ несеш, о ти, пане, хановськії стріли погані
Своїм легким крилом на моєго лади се вої? - 175. Се ще мало тобі під облаки віяти кидки?
Мало ще кораблі леліять по синьому морю? - 176. За що ж радість ту мою розвіяв степами, о пане?»
- 177. Ярославна оце голосить в Путивлю ще й рано
На оборі собі й приповідає: - 178. «О Дніпре,
Славатарю ти мій, пробив кам’яні єси гори
Половецьков землев, - 179. леліяв Святславські байдаки
На кобяцькі війська. - 180. Злелій, господине, і мого
Ладу-друга сюди, абих я не слала так рано
Сльози мої на море до него, до мого супруга!» - 181. Ярославна оце голосить в Путивлю у місті
На оборі собі і приповідає: - 182. «Пресвітле,
Світле сонце моє! Всім тепле і красне єси ти! - 183. О, за віщо ж бо ти так пряжиш гарячими лучі
Лади вої? За що у полі пустім на безвіддю
Ти їм луки спрягло і тули їм спрагов затяло?» - 184. Пирсло чорнеє море, бредуть плавоморчики мглами,
Бог показує путь князю з Половецької землі
В Руську землю назад до злотого свого престола. - 185. Згасла зоря вечірня. Ігорю спить і не спиться,
Мислев мірить поля від синього Дону до Дінця. - 186. Комонь князів стоїть в опівночі сідлан, готовий.
Свиснув Влур за ріков, дає се він князеві дотло.
Князя й досі нема; - 187. він гукнув, земля задрижала,
Трави шумом шумлять, - 188. вежі половецькі здвигнулись.
Князь тогді в очерет як кинесь хибким горностаєм,
Гоголем у ріку, - 189. на комоня борзого духом,
Босим вовком з коня, - 190. відтак до донецького лугу,
Соколом в тумани, сполошивши гуси й лебеді
У три світа угли: на схід, на полуднє, на запад. - 191. І як Ігор летів полями, як бистрим соколом,
Овлур вовком шумів, собов оббиваючи роси
Ті студені й свої ті комоні бистрі втомивши. - 192. Донець князю рече:
- 193. «Велика ти, Ігорю, слава,
Кончаку знов досада, а радість Руській землі єсь». - 194. Ігор ‘му відповів:
- 195. «І твоя, о Донче, велика,
Що-сь леліяв ти князя на хвилях своїх, стелив ‘му
Шовк-зелену траву на березіх своїх сріберних,
Одівав єси мглов ‘го теплов від холоду ліса - 196. І стеріг єси ‘го гоголем на водах, чайками
На струнках, чернядьми на буйних вітрах, - 197. а не так, як
Та нетеча Стугна, пожерши не свої потоки,
А потрошить сплави на голім корінню. Чи князю
Ростиславу колись Дніпер свої темні, неясні
Не запер береги? - 198. Голосить Ростислава мати
По князю молодім, а князя, як мати, - 199. вкривають
Жалісливі цвіти, притаюють щирі ліси ‘го». - 200. Сорочня нічичирк! Так й Ігоря слідом женуться
Гзак і Кончак за ним. - 201. Ворона не каркне, ні галка,
Ні сорока скригне, - 202. лиш ящури повзають тихо,
Та прикметний деркач ‘д ріці ‘му дорогу справляє,
Соловій же співочий ‘му близькії зорі віщує. - 203. Каже ‘д Кончаку Гзак:
- 204. «Коли наш сокіл утікає,
Соколовича ми уб’єм золоченими стріли». - 205. Каже Кончак до Гза:
- 206. «Коли наш сокіл утікає,
Соколовича ми опутаєм краснойов дівков». - 207. Каже ‘д Кончаку Гзак:
- 208. «Як ми ‘го запутаєм дівков,
Не натішимося ні соколом ми, ані дівков,
І нас буде ще птаха довбати на нашому полі». - 209. Так-то Боян раз рік коганевій жінці – се того
Піснетворця старого времен Ярослава й Олега,
Про походи Святослава: - 210. «Як тяжко без пліч голові є,
Тілу без голови знов, так Русі без Ігоря тяжко». - 211. Сонце світить на небі, Ігор у Руському краю.
- 212. Челядь пісні піє, Києвом гомони в’ються
Аж з-за моря. - 213. Наш князь їде в Боричів на прощі,
В богородичин храм к святій Пирогощевій діві. - 214. Села раді й міста, веселі
- 215. співаючи пісні
Князям нашим старим, потому молодшим! - 216. І ми рцім:
Слава, слава тобі, Святславичу Ігорю, слава,
Буй-тур Всеволоде! Владимиру, Ігорів сину! - 217. Здраві князі і ваше усе товариство дружинне,
Що боролось за нас, за нас християнів з погани! - 218. Слава князям усім і моєму дружеству! – Амінь.
Ссылка
Если вы используете корпус в научной работе, пожалуйста, сошлитесь на эту публикацию:
Орехов Б. В. Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве»: итоги и перспективы // Национальный корпус русского языка: 2006—2008. Новые результаты и перспективы. — СПб.: Нестор-История, 2009. — С. 462—473.