Украинский перевод Н. Гутгарца
Источник: Слово о полку Игореве на рус. и укр. / Пер. Н. Гутгарца. М., 1998.
- 1. Чи не краще нам буде, братіє, розповісти сумною піснею
про похід і про битви Ігоря,
князя Ігоря Святославича. - 2. Не старі пісні заспіваємо,
а билицями часу нашого
слід почати на старовинний лад,
тож Бояна віщого помисли
нам не личить на струнах гусельних
пересказувати – повідати. - 3. А Боян, коли пісню створював,
розтікався по древу думкою,
вовком нісся в полі безкрайньому,
слався сизим орлом під хмарами. - 4. Пам’ятав він і славні подвиги,
і веселощі наших прадідів –
як пускали над стольним Києвом
услід лебедям десять соколів,
і та лебідь, яку раніше всіх
настигали найшвидші соколи,
та й співала пісню привітливу:
Ярославу – владарю мудрому,
чи то князю Роману красному,
чи Мстиславу непреможному,
що убив Редедю поганого
перед раттю його касозькою. - 5. Не пускав Боян понад Києвом услід лебедям десять соколів,
а своїми перстами віщими доторкався до струн до гусельних, і ці струни живі роздумливі рокотали славу немеркнучу і князям і ділам їх праведним. - 6. Так почнемо цю пісню, братіє, від святого від Володимира і до Ігоря, внука Ольгова. Оперезав він розум силою, нагострив своє серце мужністю,
- 7. духу ратного переповнився та повів дружини на половців за велику за землю русичів.
- 8. І був день знамення зловіщого…
Глянув Ігор на сонце яснеє
та побачив, що темінь-темрява
на полки його насувається. - 9. І сказав Святославич воїнам:
- 10. «Ви, дружино моя і братіє!
Краще бути в полі порубаним,
ніж в полоні життя невільника. - 11. Тож під сідлами коні борзії,
гей, зазнаємо Дону синього!» - 12. Марив князь побідою скорою,
і жадаючи Дону звідати,
позабув про знамення божеє. - 13. І промовив він: «З вами, русичі,
хочу в поле я Половецькеє:
ізламати списа булатного…
Зачерпнемо Дону шоломами
чи складемо буйнії голови». - 14. Ти, Бояне, як пісню створював,
доторкався до струн до гусельних,
і ці струни живі роздумливі
рокотали славу немеркнучу
і князям і ділам їх праведним.
Соловей ти години давньої.
Це б тобі оспівати Ігоря… –
Розтікатися пісні думкою
по могутньому древу мислену
і летіти умом під хмарами.
Це б тобі оспівати русичів,
давні битви, майбутні подвиги,
і діяння ці посплітаючи,
по тропі скакати Трояновій
через гори, долами вільними – - 15. тож створив би дружині Ігоря
пісню приязну, доброзичливу: - 16. «То не буря заносить соколів
у степи і поля широкії,
то не галич чорними зграями
відлітає к Дону великому». - 17. А чи так тобі, внуку Велеса,
про похід починати піснею: - 18. «За Сулою ржуть коні борзії –
чути слави дзвін в стольнім Києві;
засурмили збір в Новогороді –
у Путивлі стяги хвилюються».
Де Оскол тече, брата милого
дожидає Ігор з надією. - 19. І сказав йому буй тур Всеволод:
- 20. «Брате рідний, світ світлий Ігорю,
тож обидва ми Святославичі, - 21. так сідлай свої коні борзії,
- 22. а мої давно вже осідлані,
ще з-під Курська іду з дружиною. - 23. А куряни – умілі воїни:
мідним співом сурми колисані,
під шоломом злотим злеліяні,
кінцем сталі списа згодовані; - 24. всі лощини-яруги бачили,
ісходили всіма дорогами,
сагайдаки у них отворені,
пружні луки у них натягнені,
а криві шаблюки нагострені; - 25. скачуть в полі вовками сірими,
честь та гідність собі шукаючи,
гучну славу – князю відважному». - 26. Подивився Ігор на воїнів,
в стремено ступив позолочене
і поїхав по полю чистому. - 27. …Насувала на сонце темрява –
не вбачати дорогу Ігорю. - 28. Стогне ніч грозовою зливою,
полохливі птахи прокинулись;
лютий свист далеко розноситься; - 29. кличе див на вершині дерева –
та щоб чула Волга наказує,
і щоб Сурож чув з древнім Корсунем,
і Помор’я щоб, і Сула-ріка,
і ти, Тмутороканський ідоле. - 30. І біжать шляхами небитими
юрми половців к Дону синьому,
їх кибитки скриплять опівночі,
голосять в непроглядній темряві,
мов табун сполоханних лебедів.
Ігор-князь на Дон веде воїнів… - 31. на курганах орли-стерв’ятники
закликають до пиру клекотом;
біля нір лисиці розлючено
на щити на червлені гавкають;
по дібровам птахи воланнями
провіщають грядущі злигодні;
по яругам вовки ховаються,
до кривавих кісток готуючись. - 32. 0 ти рідная земле Руськая,
за горами уже далекими! - 33. Довго меркне ніч перед битвою,
- 34. згаснув світ зорі за курганами,
мла поля покрила і пастовні, - 35. солов’їне замовкло тьохкання,
пробудилися зграї галячі… - 36. Харалужні списи забрязкали,
I червлені щити зімкнулися –
дати бій готуються воїни, –
честь та гідність собі шукаючи,
гучну славу – князю відважному. - 37. Спозаранку в п’ятницю русичі
подолали поганих половців
і, розсипавшись в полі стрілами,
у полон помчали наснажено
половецьких дівчат наляканих;
з ними паволоки гаптовані,
оксамити, хутра і золото. - 38. Опанчами і покривалами,
та узороччями безцінними
замостили шляхи болотяні. - 39. І хороброму Святославичу
піднесли забагато здобичі:
стяг черлен з хоругвою білою
з бунчуком черленого кольору
та зо списом в оздобі срібленій. - 40. Спочиває рід славний левовий –
мужній виводок Гориславича.
Залетіли далеко воїни. - 41. Не вродилось гніздо Олегове
Знати кривду від сильних ворогів:
ні від сокола зозулястого,
ні від кречета чорно-сизого,
ні від ворона чорнокрилого –
половчанина нечестивого. - 42. Вовком Гзак біжить, озирається,
а Кончак попереду пардусом
поспішає до Дону синього. - 43. А на другий день в пору вранішню
за дібровою небо скровлене
сповіщає зорі нарождення; - 44. з моря чорні хмари посунулись
на чотири сонця сіяючі;
спалахнули синії блискавки: - 45. буде грім над степами половців,
буде дощ над полями чистими,
тьмою стріл налине свистючими
з неспокійного Дону бистрого. - 46. Тут криві шаблюки потупляться,
харалужні списи зламаються
об шоломи крицеві ворогів
на Каялі-річці покрученій,
біля Дону, Дону великого. - 47. – – –
- 48. Ось і вітри, внуки Стрибогові,
віють з моря стрілами гострими
на полки на хоробрі Ігоря. - 49. Вже степи покриває курява,
помутніли ріки розливчасті,
а земля заповнилась стогоном. - 50. І говорять знамена русичів,
що ідуть розлючені половці –
мчаться з моря та з Дону синього, - 51. оточили дружину віддану,
обложили могутніх воїнів. - 52. Діти бісові кличем-кликами
всі поля широкі наповнили,
заступили дорогу русичам,
а завзяті воїни Ігоря
дати бій готуються ворогу –
харалужні списи забрязкали,
і червлені щити зімкнулися. - 53. Туре Всеволоде із Трубецька!
В обороні стоїш з дружиною
і гримиш мечами булатними
об шоломи об половецькії. - 54. І куди, яр-туре, поскачеш ти
і де блиснеш златою зброєю,
там січешся на смерть з поганими,
там повсюди поганих голови. - 55. І твої ж бо луки натягнені
уражають ворогів стрілами,
і твої шаблюки гартовані
розсікають шлеми аварськії. - 56. Чи боятися рани витязю,
якщо він позабув життя своє,
гучну славу, багатство, почесті
і отцевий престол в Чернігові,
і коханую Ольгу Глібівну,
п звичаї та обичаї… - 57. Проминули віки Троянові,
і пройшли літа Ярославові,
відгриміли битви Олегові. - 58. Вся земля засівалась стрілами
тим Олегом тим Гориславичем –
тож мечами своїми гострими
він кував крамолу великую. - 59. Як у Тмуторокані-городі
в стремено ступав позолочене – - 60. чули дзвін цей далеко русичі:
і князь Всеволод стольнокиївський, - 61. і Чернігівський Володимир-князь –
закривав він ворота города
ще й у вушка засувку всовував. - 62. А Борис похвалявся силою
та ослухався Гориславича,
і згубив свою буйну голову.
Молодою кров’ю покрасилась
мурава на лузі зеленому
коло світлої річки Канини. - 63. Звідтіля ж, з того поля бранного,
близ села на Ниві Нежатиній,
Святополк відвіз тіло батькове
між угорськими іноходцями
до святої Софії в Києві. - 64. За Олега за Гориславича
засівались всюди усобиці
і зростали війнами тяжкими;
і в крамолах княжих розлючених
розорялись внуки Даждьбогові,
і людське життя марнувалося. - 65. За Олега за Гориславича
рідко ратаї в полі гейкали,
та нерідко ворони каркали,
розриваючи трупи скровлені,
і кричали галки від жадності,
на чужій біді насищаючись. - 66. Це було в ті битви нещаднії,
в ті минулі походи грізнії;
а такого бою не чувано,
а такої січі не бачено.
В невідомому полі чистому,
в Половецькій землі незнаємій,
з ранку раннього та й до вечора,
і від вечора та й до розсвіту
гострі стріли летять гартовані
та списи тріщать харалужнії,
гострі шаблі, златом прикрашені,
об шоломи гримлять залізнії. - 67. Збита чорна земля копитами
та кістьми засіяна білими,
та полита кров’ю гарячою.
І зійшов посів цей притугою,
охопила скорбота русичів. - 68. Що шумить на зорі на вранішній,
що дзвенить - 69. на зорі світанковій?
Це ковуїв, що завагалися,
повертає Ігор на ворога –
жалко Ігорю Святославичу
брата Всеволода любимого. - 70. Бились день і другий рубалися,
а на третій день близько полудня
похилились знамена Ігоря. - 71. І припало важке розлучення,
і розстались Ігор і Всеволод
біля згину Каяли бистрої. - 72. Тут не стало вина кривавого,
- 73. Тут-то пир закінчили русичі,
всіх сватів напоїли доп’яну,
та й сами хлебнули донесхочу
і, повергнуті лютим ворогом,
полягли за землю за Руськую. - 74. І поникла трава від жалості,
і від горя дерево хилиться
до землі – годівниці рідної. - 75. Осьде роки настали злигоднів –
невесела година, братіє…
Подолала Степ силу русичів, - 76. і обида встала страшенная
серед війська внука Даждьбожого,
і вступила обида дівою
на святу на землю Троянову,
заплескала крилами лебедя
коло Дону близ моря синього
і прогнала годину розквіту. - 77. Припинились битви з поганими,
бо промовив брат брату близькому:
«Це моє – ці поля і пастовні,
та і ці мої – ниви тучнії!»
Всі кували крамолу злобную
на себе, сусідів і родичів
та малі, незначні провинності
нарікали великим злочином. - 78. А враги з побідними кликами
набігали на землю Руськую. - 79. О, далеко до моря синього
залетіли відважні соколи,
побиваючи стаї чорнії! - 80. Не воскреснути війську Ігоря,
до вітчизни вже не вернутися. - 81. Голосить скорбота по воїнам,
скаче горе по руськім пастовням, - 82. несучи пожар в розі з полум’ям.
І заплакали жони руськії: - 83. «Вже не бачити нам улюблених,
про них мислію не помислити,
про них думою не подумати,
а сріблом та червоним золотом
і не гратися, і не тішитись». - 84. Стогне Київ від горя тяжкого
і Чернігів від злої напасті. - 85. Залила печаль землю Руськую,
затопила журба пекучая. - 86. А князі крамолу великую
брат на брата кують розлючено, - 87. а враги з побідними кликами
по Русі неосяжній нишпорять,
вимагають дань з диму кожного,
забирають дочок у русичів. - 88. Тож це смілі Ігор і Всеволод
ворожнечу збудили чварами.
А було, що її жорстокую
усипив грізьбою брат Ігоря –
Святослав, великий князь Київський, - 89. і прибив мечами булатними
і полками своїми сильними.
Став на землю він Половецькую
та зрівняв кургани з яругами,
розплескав озера глибокії,
ізсушив потоки болотяні,
Кобяка ж бо хана поганого
з Лукомор’я, як вихор, вихопив
од полків од залізних половців.
І упав Кобяк в граді Києві,
в княжій гридниці Святославовій. - 90. Тут співають купці з Моравії
і німчин, і грек, і венедичі
Святославу хвалу великую,
докоряють гордому Ігорю,
що на дні Каяли зміястої
потопив коштовності русичів –
все срібло розсипав та золото – - 91. і в сідло ганебне невольника
пересів із злотого княжого. - 92. Заборола міст зажурилися,
і повсюдно зникли веселощі. - 93. Смутний сон Святославу бачився
- 94. на горах на високих в Києві.
«Уночі, із вечора пізнього
укривали мене покійника
паполомою шовковистою
на широкій кроваті тисовій; - 95. лили в кухоль вино блакитнеє
з горем змішане та з отрутою; - 96. крупний жемчуг на мене сипали
із пустих колчанів язичників; - 97. величали мене та ніжили;
і на теремі злотоверхому
не було золотого коника; - 98. та всю ніч сизокрилі ворони
гучно каркали - 99. біля Плісенська;
та з болонні змії крилатії
понеслися до моря синього». - 100. Відповіли бояри князеві:
- 101. «Полонило горе злощаснеє
розум твій печаллю-журботою. - 102. Тож злетіли два смілі соколи
із престолу злотого отчого,
щоб князівство Тмутороканськеє
підкорити мечами гострими
чи шоломом Дону напитися.
Вже опутали смілих соколів
половецькі пута залізнії,
і криві шаблюки ворожії
вже і крила-бо їм підрізали. - 103. Був страшним день третій побоїща:
потьмяніли два сонця яснії,
і погасли багряні промені –
у кипуче море поринули.
З ними разом два юні місяці:
Володимир з Путивля-города
та хоробрий племінник Ігоря –
Рильський князь Святослав Олегович. - 104. На Каялі тьма світ окутала –
- 105. понеслися, як люті пардуси,
на вітчизну русичів половці;
осміліла ворожа Хинова. - 106. Вже упала ганьба на почесті,
- 107. вже насилля волю зневажило,
- 108. і з вершини дуба похмурого
див на чорную землю кинувся. - 109. А на березі моря синього
веселяться дівчата готськії:
забавляються руським золотом,
славлять пору Буса хороброго,
мсту оспівують Шаруканову. - 110. А ми, княже, дружина віддана,
позабули зовсім веселощі». - 111. І тоді Святослав, князь Київський,
ізронив зо сльозами змішане
зототеє слово… І мовив він:
- - 112. Браття Всеволоде та Ігорю!
Ви зарано мечами зважились
покоряти простори половців
і щукати славу стоустую.
Одоліли без честі ворогів,
та без честі ви кров’ю воїнів
і Каялу, і Дон розкрасили. - 113. Тож серця-бо ваші безстрашнії
із булату твердого ковані
і відвагою гартувалися. - 114. Що ж створили ви, Святославичі,
з сивизною моєю срібною? - 115. Вже не бачу брата молодшого –
Ярослава, князя удільного,
князя сильного і багатого –
з воєводами його вірними
і з чернігівськими боярами,
і з татранами і шельбирами,
і з ревугами і ольберами,
і з полком топчаків з могутами.
Без щитів вони, тільки з гострими
засапожниками булатними
побивають полчища ворогів.
Надихає їх слава прадідів
і своє волання пронизливе. - 116. Браття Всеволоде та Ігорю!
Тож сказали ви нерозумнеє:
«Ми самі подолаєм половців
і добудемо славу мужністю,
а минулу славу поділимо». - 117. А чи диво старому воїну
показати хоробрість молоді? - 118. А чи диво зрілому соколу
сильних птиць побивати звагою
і не дати кровно образити
золотого гнізда родимого? - 119. Та прийшла година недобрая,
- 120. що нема помоги від родичів.
- 121. Ось під шаблями половецькими
погибають мешканці Римова,
і не раз поранено списами
Володимира з Переяславля. - 122. Тяжко Глібовичу відважному.
- 123. Княже Всеволоде буй витязю!
Не тобі вагатися-думати.
Так прилинь з далекої Суздалі,
будь захисником столу отчого. - 124. Ти ж бо можеш Волгу великую
розплескати міцними веслами,
можеш води Дону глибокого
золотими шлемами вибрати. - 125. Якби ти на Половця вирушив,
то одну дрібну тільки різану
за раба платили б здорового,
і одною лише ногатою
цінували б юну невільницю. - 126. А стріляти умієш посуху
і живими ти шереширами –
синовцями Гліба Рязанського. - 127. Ти, Давиде, і ти, буй Рюриче!
Це ж бо ваші шоломи плавали
по димучій по крові ворога. - 128. Це ж бо ваші звитяжні воїни
на полях незнаємих рикають,
мовби тури від ран від шабельних. - 129. Так вступайте, князі хоробрії,
в стремено своє позолочене
за зневагу години нашої,
за родиму за землю Руськую,
за гарячії рани Ігоря,
князя смілого Святославича! - 130. Ярославе – владаре Галича!
Як високо сидиш у теремі
на престолі на златокованім,
підпираєш раттю залізною
неприступні гори Угорськії,
через хмари бремени кидаєш;
відчиняєш ворота Києву,
зачинив ворота Дунайськії,
заступив королю Угорському
путь-дорогу на Русь великую. - 131. По землі по всій розтікаються,
Осмомисле – владаре Галича,
твої грози, твоя погордливість
і карання руки могутньої –
ти твориш суди непокірливим
до самого Дунаю тихого
і стріляєш з престолу отчого
на владик-султанів за землями. - 132. Тож стріляй Кончака поганого
за родиму за землю Руськую,
за гарячії рани Ігоря,
князя смілого Святославича! - 133. Княже буй Романе Мстиславичу
і Мстиславе буй Ярославичу!
Мисль уносить ваш ум на подвиги. - 134. До небес злітаєте в доблесті.
Так ширяють на вітрі соколи,
щоб ударити птицю намертво. - 135. Тож у вас залізнії воїни
під шоломами під латинськими,
і двигтить од них земля-матінка,
і народи многі страхаються –
Деремела, Литва і Хинова,
і Ятвяги і навіть половці –
підклонили буйнії голови
і свої всі повергли сулиці
під мечі під ваші гартовані. - 136. Та примеркло сонце для Ігоря,
а листву загубило дерево –
не з добра воно осипається: - 137. по Сулі і Росі поділені
города і волості Руськії. - 138. Дон вас кличе, князі звитяжницькі,
всіх князів скликає на подвиги. - 139. Тільки Ольговичі хоробрії
поспішили на битву лютую…
Не воскреснути війську русичів,
до вітчизни вже не вернутися. - 140. Браття Всеволоде та Інгварю
і всі три хоробрі Мстиславичі!
Ви гнізда не худого соколи,
та собі захопили волості
не по праву звитяг в побоїщах. - 141. Де ж бо ваші ляськії сулиці
і щити і шлеми золочені? - 142. Заслоніть ворота противнику
тьмою стріл метких загартованих…
За родиму за землю Руськую,
за гарячії рани Ігоря,
князя смілого Святославича! - 143. Ось уже Сула неспокійная
не тече ручаями срібними,
та не страж вона Переяславлю:
і Двіна -ріка біля Полоцька,
як болото струмить ледачеє
під звитяжні поклики ворогів. - 144. Лиш один Ізяслав Василькович
подзвонив мечами булатними
об шоломи злоті литовськії,
ратну славу звеличив прадіда,
але вбитий мечами гострими,
сам поліг під щити червленії
на траву, на землю кривавую… - 145. Хтось тихенько над князем вимовив:
- 146. Всю дружину твою, всіх воїнів
одягнули крила стерв’ятників,
полизали кров звірі хижії «… - 147. Не прийшов на битву брат Всеволод
і ні брат Брячислав із Вітебська,
тільки він – Ізяслав Василькович
ізронив із тіла відважного
крізь намисто душу жемчужную. - 148. Голоси зажурились русичів,
їх дома позбулись веселощів…
Засурмили труби во Городні. - 149. Внуки всі Ярослава Мудрого
і Всеслава нащадки гордії!
Посхиляйте стяги утомлені
та сховайте сокири лютії. - 150. Вже дідівську ви славу втратили
- 151. і усобицями-крамолами
навели, накликали недругів
на родиму на землю Руськую,
на добро і власність Всеславові, - 152. принесли насилля та напасті
од землі поганих, од половців.
На Трояновім віці сьомому - 153. кинув жереб Всеслав на дівчину.
- 154. Він багато коней об’їжджених
їй добув мистецтвом лукавого
і влетів у хороми бажані,
та лише доторкнувся ратищем
золотого престолу Києва. - 155. В північ скочив із Білогорода
і помчався геть риссю лютою,
і окрився синьою хмарою. - 156. Ранком приворожив озброєння –
з трьох ударів розбив противника,
відчинив врата Новогорода,
відібрав Ярослава почесті, - 157. перекинувся в вовка сірого
і, готуючись знову битися,
на Немигу з Дудуток вистрибнув.
На Немизі жнива не косами –
не снопи-бо кладуть пшеничнії,
а ціпами б’ють харалужними
і молотять буйнії голови.
На току життя стелять списами,
віють душу од тіла шаблями; - 158. береги Немиги кривавії
не зернини хлібні засіяли,
а усіяли кості русичів. - 159. Людям суд чинив Всеслав Полоцький,
городи князям роздаровував,
а сам вовком вночі гасаючи,
доганяв і Хорса великого,
та встигав над ранок із Києва
у князівство Тмутороканськеє. - 160. Як для нього дзвонять на утреню
во святій Софії у Полоцьку –
чує дзdони Всеслав у Києві. - 161. Хоч душа дісталася віщая
і хоробре тіло перевертня,
та терпів він обиди многії. - 162. Про таких Боян мудро вимовив:
- 163. Ні лукавому, ні умілому
і ні хитрому чародійнику
не уникнути суду божого «. - 164. Ой сумуєш ти, земле Руськая,
як годину давню пригадуєш
і діяння князів звитяжницьких. - 165. Тож до пр не прикути Київських
Володимира Святославича. - 166. А тепер стоять стяги Рюрика,
та гордливі стяги Давидові,
бунчуки їх різно полощуться, - 167. і списи виспівують нарізно.
- 168. На Дунаї рано – ранісінько
Ярославни голос розноситься: - 169. «Полечу сумною зегзицею
над водою Дунаю тихого, - 170. омочу в Каялі покрученій
муфту білячу, шовком критую, - 171. і на дужому тілі милого
рани я омию кривавії». - 172. Ярославна плаче-печалиться
на забралі Путивля-города: - 173. Ти чому шумиш, вітер, во полі,
нащо вієш назустріч Ігорю? - 174. Нащо гониш стріли хиновськії
на своїх на крилах невидимих
проти смілого війська русичів? - 175. Ти гуляв би краще під хмарами,
на морях кораблі леліючи. - 176. І навіщо мої веселощі
розкидав по степу ковильному?» - 177. Ярославна плаче – печалиться
на забралі Путивля – города: - 178. «Господине Дніпре – Словутичу!
Ти і гори пробив високії
крізь поселення Половецькії - 179. і носив човни Святославові
до шатрів Кобяка поганого. - 180. Прилелій же до мене милого,
щоб не слала сліз гірких на море». - 181. Ярославна плаче-печалиться
на забралі Путивля-города: - 182. «Сонце світлеє і трисвітлеє!
Для всіх ніжнеє і привітливе. - 183. Так навіщо гарячі промені
ти простерло на воїв Ігоря
та скрутило їм луки спрагою,
запекло сайдаки стражданнями?» - 184. Грає синєє море хвилями –
смерчі мчать на північ страхітнії –
це творитель путь каже Ігорю
на родиму на землю Руськую,
до престолу злотого отчого
із далекого краю половців. - 185. Догоріли зорі вечірнії
Тиш нічна, та не спиться Ігорю –
степ широкий думкою міряє
до Дінця від Дону великого. - 186. За рікою, десь-бо опівночі,
Овлур свиснув коней осідланих:
посилає вість Святославичу,
що година втечі наблизилась. - 187. І земля йому також кликнула,
і шепнула кожна травиночка,
а кибитки половців зсунулись. - 188. Ігор-князь поскакав вздовж берега,
к комишу горностаєм вискочив,
по воді поплив білим гоголем, - 189. на коня зметнувся на борзого,
скочив з нього вовком розлюченим, - 190. та помчав до Дінця, до вигину,
і злетів аж під хмари соколом,
гуси б’ючи та білі лебеді
на вечерю, обід і снідання. - 191. Де летів Святославич соколом,
там і біг Овлур вовком по полю
і росу студеную струшував:
надірвались-бо коні борзії. - 192. І дзюрчить Донець Святославичу:
- 193. « Княже, скільки тобі величності
і народу Руському радості,
а рабу Кончаку нелюбощів!» - 194. Учуває Донець від Ігоря:
- 195. « Це тобі не мало величності,
що леліяв ти князя хвилями,
слав йому мураву зеленую
на своїх берегах посріблених,
одягав туманами теплими
під гіллястим зеленим берегом, - 196. на воді стеріг його гоголем,
на бистріні – чуйною чайкою,
на вітрах – лякливими чернядьми». - 197. Та не так ріка Стугна славиться:
скудні води спочатку маючи,
ручаї весняні поглинула,
затопила верби плакучії
і під тими кущами гнучкими
Ростислава забрала юного. - 198. На Дніпрі печальнім, край берега,
плаче мати згиблого воїна,
причитає по князю-парубку. - 199. І поникли квіти від жалості,
і од горя дерево хилиться
до землі – годівниці рідної. - 200. Мчаться Гзак і Кончак за Ігорем.
Та услід не каркають ворони, - 201. не стрекочуть сороки жвавії,
позмовкала галич горластая; - 202. тільки полози швидко повзають,
дятли стуком своїм уривчастим
путь до річки Ігорю вказують,
і світанок вітають росяний
солов’ї веселими піснями . - 203. Мовив Гзак, нагайкою хльоснувши :
- 204. « Коли сокіл бувалий випурхнув
і летить до гнізда родимого,
то уб’ємо сокола юного
золотими стрілами гострими «. - 205. Та Кончак промовив розсудливо:
- 206. Коли сокіл бувалий випурхнув
і летить до гнізда родимого,
то нехай соколика юного
ми опутаємо дівицею». - 207. Відповів йому Гзак досадливо:
- 208. «Як опутаємо дівицею,
то у нас соколичок випурхне,
та відлине дівиця красная,
і поб’ють нас соколи во полі». - 209. см. фрагмент 210
- 210. «Голові без пліч – горе чорнеє,
і біда плечам обезглавленим
Це сказали Боян з Ходиною,
що пісні іскладали князеві
Святославу – світ Ярославичу.
Так і Руській землі без Ігоря. - 211. В небі ясному сонце світиться…
- 212. На Дунаї голубки – дівоньки
славлять піснею Святославича,
голоси їх в’ються до Києва,
де вітають Ігоря русичі. - 213. Іде Ігор-князь по Боричевім
к Пирогощої богородиці… - 214. В городах і селах веселощі.
- 215. Ми князів години минулої
оспівали піснями хвальними,
проспіваєм хвалу і нинішнім. - 216. Слава Ігорю Святославичу,
Володимиру – сину Ігоря,
туру Всеволоду хороброму! - 217. Хай живуть і князі і воїни,
що вставали за землю Руськую
і за віру за християнськую
і ломили полки поганії! - 218. Да князів прославимо доблесних,
да згадаймо дружину мужнюю!
Амінь.
Ссылка
Если вы используете корпус в научной работе, пожалуйста, сошлитесь на эту публикацию:
Орехов Б. В. Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве»: итоги и перспективы // Национальный корпус русского языка: 2006—2008. Новые результаты и перспективы. — СПб.: Нестор-История, 2009. — С. 462—473.