Украинский перевод О. Огоновского
Перевод на украинский язык
Источник: Слово о пълку Игоревъ / Текст с перекладом и с поясн. выдав Омелян Огоновський. Львовi, 1876.
- 1. Чи не добре було-б най, братья, почати старими словами жалібну повісті, про війну Игоря Святославича? –
- 2. А вже-ж почати ся тій пісні бувальщиною сего часу, а не по замислам Бояновим.
- 3. Боян бо віщий, як хотів кому пісню заспівати, носил ся мислию по дереву, сірим вовком по землі, сизим орлом по-під облаки.
- 4. Коли споминав казку з давніх часів про незгоди, тогді пускав десять соколів на стадо лебедине, а як тільки котрий сокіл до того стада долітав, лебедь починала пісню старому Ярославови, хороброму Мстиславові, що зарізав Редедю перед військом касожськпм, – красному Романові Святославичеви.
- 5. Справді, братья, Боян не десять соколів на стадо лебедине пускав, лиш свої віщі персти на живиі струни покладав, а вони самі славу князям рокотали. .
- 6. Почнімо-ж, братья, повість от-сю від старого Володимира до нинішнйго Игоря, що скріпив ум силою своєю и погострив серце своє завзятьєм,
- 7. що переймив ся духом лицарським та навів своє хоробре військо на землю половецьку за землю руську.
- 8. – – –
- 9. – – -
- 10. – – –
- 11. – – -
- 12. – – –
- 13. – – –
- 14. О Бояне, соловію стародавніх часів! Коби ти про сі війська був защебетав, скачучи неначе соловій по дереву мислий, літаючи орлом по-під облаки, звиваючи вінець слави обом половинам сііго часу, біжучи по дорозі Трояновій через поля на гори!
- 15. Тобі було співати пісню Игореші, того Ольга внукови:
- 16. „То не буря соколів занесла через поля широкі: се галки стадами летять ик Донови великому!»…
- 17. Чи може нам співати було віщий Бояне, Велесів унуче?
- 18. Иржуть коні за Сулою, дзвенить слава в Києві, трублять труби в Новгороді, стоять стяги в Путивлі! Игор дожидав милого брата Всеволода…
- 19. И каже ему Буй-Тур Всеволод:
- 20. „Ти мені одеи брат, оден світ світлий, Игорю, оба єсмо Святославнчі!
- 21. Сідлай, брате, своїх борзих коней,
- 22. а моі вже готові, наперед у Курська осідлані!
- 23. А моі-ж Куряне – удалі кметі: під трубами повиті, під шоломами виколихані, кінцем копья вигодовані;
- 24. всі дороги ім звістні, яруги ім знакомі, луки в них натягнуті, сагайдаки відкриті, шаблі вигострені;
- 25. самі-ж скачуть неначе сіриі вовки в йолі, добуваючи собі честі, а князевії слави.
- 26. Тогді Игор князь ступив в золоте стремено, и поіхав по чистому полю.
- 27. Сонце тьмою ему дорогу заступило;
- 28. ніч застогнала ему грозою и пробудила птиці; свист звіриний настав,
- 29. а Див кличе верху дерева: велить слухати землі незнаємій, Волзі и Поморью и Посулью и Сурожеви и Корсуневі!, И тобі, тьмутороканський болване!
- 30. А Половці небитими шляхами погнались ик Донови великому; скриплять телігн о півночі!, мов лебеді розлітаючись. Игор на Дон військо веде,
- 31. а вже біди ёго доглядають птиці в лозах, вовки грозу ерожать по яругах, орли клекотом на кості звірей кличуть, лисиці брешуть на червоні щити.
- 32. О руська земле, уже за горою єси! –
- 33. Довго ніч меркне…
- 34. заря світлая запала, и мгла поля покрила,
- 35. щебетанье соловіів уснуло, говір галок розбудив ся.
- 36. Русичі поля широкі червоними щитами перегородили, добуваючи собі честі, а князеві! слави.
- 37. В ранці-рано в пятницю потоптали вони погані полки половецькі, и розсипавшись стрілами по полю позаймали гарних дівок половецьких, а з ними золото и паволоки и дорогі оксамити.
- 38. А саквами, опанчами, кожухами стали мости мостити по болотах И млаках, та й всяким узорочьєм половецьким.
- 39. Червоний стяг, біла хоругов, червона чілка и срібне ратище – хороброму Святославичеви! …
- 40. Дрімає в полі хоробреє гніздо Олега, – за-далеко залетіло!
- 41. Не в обнду воно породилось, ні соколовії, ні кречетовії, ні тобі, чорний вороне, поганий Половчине!
- 42. Гза біжить сірим вовком, а Кончак спішить слідом за ним ик Донови великому.
- 43. Другого дня вельми рано кріваві зорі світ звіщають;
- 44. чорні хмари з моря йдуть, – хочуть закрити чотири сонця, а в них дріжать-блнекають сині блискавки.
- 45. Бути грому великому! йти дощевн стрілами від Дону великого!
- 46. Тут ся копьям поломати, тут ся шаблям потручати о шоломи половецькі на ріці на Каялі, у Дону великого.
- 47. О руська земле, уже за горою єси!…
- 48. Се вітри, Стрибогові внуки, віють від моря стрілами на хоробрі полки Игорсві.
- 49. Земля дуднить, ріки мутно течуть, порохи поля покривають,
- 50. стяги гомонять. Половці йдуть від Дону и від моря
- 51. и від усіх сторін: обступили кругом руське військо.
- 52. Діти бісові криком поля перегородили, а хоробрі Русичі червоними щитами.
- 53. Яр-Туре Всеволоде! ти стоіш на переді в битві: прискаєш на погане військо стрілами, гремиш об шоломи мечами булатними.
- 54. Куди тільки Тур поскочив, своім золотим шоломом посвічуючи, там лежать погані голови половецькі,
- 55. и шоломи оварські, поскепапі від тебе, Яр-Туре Всеволоде!
- 56. Яка-ж рана, братья, ему за-дорога, коли він забув почесть и жизнь и город Черннгів, и батьківський золотий престіл и своєі милої жінки, гарноі Глібовнн, звнчаі та обичаі?
- 57. Були віки Троянові, минули літа Ярославові; були війни Олега, сина Святослава.
- 58. Той Олег мечем незгоду ковав н стріли по землі сіяв.
- 59. Ступає в золоте стремено в городі Тьмуторокані.
- 60. Відтак дзвону того давнего слухав великий князь Всеволод,
- 61. син Ярославів, але Володимир що-ранку затикав умій в Чернигові.
- 62. Бориса-ж Вячеславича слава на смертний суд привела, и на ковилу зелену постелила покров мертвецький за обиду Олега, хороброго и молодого князя.
- 63. [С тоі-же Каяли Святополк повелів взяти отця свого між угорських коней и повезти в Киів до святоі Софиі.]
- 64. Тогді при Олезі Горнславичі сіялось та поростало незгодами та сварами; гинула жизнь Дажбожого внука, – в ворохобнях князів жптьє людей короталось.
- 65. Тогді рідко-де по руській землі ратаі погукували, але часто ворони крапали, розділяючи собі трупи, а галки свій говір говорили, збираючись летіти на поживу.
- 66. Таке-то бувало в тиі війни и в тиі походи, а такоі-ось січи ніколи не було чутно.
- 67. Из-райку до вечера, з вечора до світа летять стріли валені, гримлють шаблі об шоломи, тріщать конья булатні в полі незнаємім, серед землі половецької
- 68. Чорна земля під копитами кістьми була посіяна и кровью полита: тугою-ж посходили пості по руській землі.
- 69. Що се мені шумить, що се дзвенить
- 70. в ранці-рано перед зорями? – Се Игор полки завертає, жаль-бо ему милого брата Всеволода.
- 71. Бились день, бились и другий, а третііго дня к полудневії впали знамена Игореві.
- 72. Тутки розлучились оба брати на березі бистрої Каяли.
- 73. Тут крівавого вина вже недостало;
- 74. тут гуляньє докінчили хоробрі Русичі: сватів попоіли, а самі полягли за землю руську…
- 75. Никне трава від жалощий, а дерево с туги к землі похилилось.
- 76. И вже, братья, невесела настала година, уже пустиня нашу силу покрила.
- 77. Встала обида між силами Дажбожого внука: вступила дівою на землю Троянову, всплескала лебединими крилами на синему морі; біля Дону плетучи пробудила тяжке лихолітьє.
- 78. Тим-то и минулись війни князів против поганців; сказав-бо брат до брата: „се моє, и то моє!» – и стали князі про малеє – „се-ж воно велике» – мовити, и самі на себе незгоду ковати;
- 79. а поганці зі всіх сторін стали набігати с побідами на землю руську.
- 80. Ой! за-далеко залетів наш сокіл, побиваючи птиць аж до моря…
- 81. а Игоревого хороброго полку не вскресити вже ніколи!
- 82. За ним кликнув Кончак, а Гза погнавсь по руській землі,
- 83. пожар помітуючи в пламяному розі. И заплакали жени руські та заголосили:
- 84. „Вже-ж нам своїх милих мужів ні мислонькою змислити, ні думками здумати, ні оченьками оглядати, а золотом н сріблом уже нам ні троха побренькувати!»
- 85. Та застогнав-бо, братья, Киів с туги, а Чернигів нз-за напастий;
- 86. тоска розльялась по руській землі, – тяжкий смуток тече серед землі руськоі.
- 87. А князі самі на себе незгоду ко-валн, а поганці с побідами набігали на руську землю, та брали собі данину по білці из хати.
- 88. Тиі-ж два смілі Святославичі, Игор и Всеволод, опять розбудили тую нечесть, котру приспав був отець іх, грізний Святослав, великий князь київський.
- 89. Справді, був він грозою: наводив страх своїми сильними полками н булатними мечами, наступив на землю половецьку, притоптав гори н яруги, скаламутив ріки та озера, висушив потоки та болота, а поганого Кобяка из Лукоморя від зелізпих великих полків половецьких неначе вихор вирвав: и погнб Кобяк в городі Києві, в двірці Святославовім.
- 90. Тут Німці и Венедці, тут Греки и Моравці сліпають про славу Святослава, а дорікають князевії Игоревн, що втопив богацтво наше на дні Каяли, ріки половецької»,– насипали-ж бо там руського золота.
- 91. Тут Игор князь пересів из сідла золотого в сідло невольника.
- 92. Знемогли від смутку стіни городів, поникла весела година.
- 93. А Святослав смутний сон видів:
- 94. „В Києві на горах сеі ночи из вечера» – каже пін боярам – „вкривали мене чорним покровом на ліжку тисовому;
- 95. черпали мені сшіє шию з горем-отрутою змішане;
- 96. сипали мені пустими сагайдаками поганих волокитіи великий жемчуг на лоно,
- 97. и мов-то втішають мене. Уже дошки без сволока в моїм теремі золотоверхім:
- 98. всю ніч з вечера бісові ворони кракали
- 99. у Пліснеска па болоні, де були дебри Кисаневі, и не злетіли к синііму морю.»
- 100. И кажуть бояре князеві!:
- 101. „У;ке, княже, туга дух твій полонила.
- 102. Се-бо два соколи злетіли нз батьківського престола золотого, добути города Тьмутороканя, або випити шоломом Дону. И вже шаблями поганих підсікли крила соколам, а самих опутали в пута золізмі.
- 103. Темно було в третій донь: два сонця померкли, оба червоні стовпи погасли, а з ними молоді два місяці, Олег и Святослав, тьмою заволоклись.
- 104. На ріці на Каялі тьма світ покрила:
- 105. по руській землі простерлись Половці, неначе гніздо пардів, и в морі потопили нашу силу, и велику смілість придали ханови.
- 106. Ужо наруга нанеслась на хвалу,
- 107. уже неволя тріснула об волю, –
- 108. уже Див кинув ся на землю.
- 109. Се готські красні дівчата заспівали на березі синего мори: дзвонячи руським золотом співають про часи Кусові, леліють месть Шароканову.
- 110. А вже-ж ми, дружина твоя, бажаємо розвеселитись.»
- 111. Тогді великий князь Святослав внронив золотсе слово из слезами змішане, та й сказав:
- 112. „О мої сыновці, Игорю и Всеволоде! раненько стали вії половецьку землю мечами побивати, а собі слави добувати. Та неславно ви воювали, – неславно кров погану проливали!
- 113. Ваші мужні серця с твердої криці сковані, а в завзятью загартозані.
- 114. Таке-ж от-се вчинили ви . моій срібній сідині?
- 115. От, вже не бачу власті! сильного и богатого, – не бачу много війська брата мого Ярослава, из его чернігівською дружиною, з Могутамн и с Татранами и с Шельбирами и с Топчаками н з Ревугамн н з Ольберамн. Воші-бо без щитів, з ножами, криком полки поборюють, дзвонячи в прадідівську славу.
- 116. Алє ви сказали собі: „Мужаймо ся самі! ми самі добудемо собі слави переднеі, та й заднею поділимось самі!» –
- 117. А чи була-б дивота, братья, щоби старому помолодіти?
- 118. Коли сокіл линяє, високо він за птицями жене ся: не дасть гнізда свого на поталу.
- 119. Та от, се лихо князів не є мені підмогою;
- 120. на ніщо обернулись щасливі години.
- 121. Се у Ромні кричать під шаблями половецькими, – а Володимир у ранах!
- 122. Туга та печаль синови Глібовому!»…
- 123. Великий княже Всеволоде! не думкою тільки тобі перелетіти здалека сюди, щоби стерегти отцівськнй престол золотий.
- 124. Ти можеш Волгу веслами роскропити, а Дон шоломами вичерпати!
- 125. Коли-б ти тут був, була-б невольниця по ногаті а невольник по різані.
- 126. Ти можеш и на суші стріляти живими самострілами враз из вдалими синами Глібовими.
- 127. Ти-ж смілий Рюриче и Давиде! чи не плавали ви по крови золоченими своіми шоломами?
- 128. Чи-ж не ваша хоробра дружина реве мов-то тури, ранені шаблями каленими в полі незнакомім?
- 129. Ступіть-но ви, господинове, у своі золоті стремена за обиду сего часу, за землю руську, за рани Нгоря, смілого Святославича!
- 130. Галицький Осмомисле Ярославе! високо сидиш на своїм златокованім престолі ти підпер гори угорські своіми золізними полками, заступив королеви путь, зачинив Дунаєви ворота, кидаючи тягари через облаки, суди судячи до Дунаю.
- 131. Грози твоі по всіх землях течуть: відчиняєш київські ворота, стріляєш из батьківського золотого престола салтанів за землями далекими.
- 132. Стріляй же, господине, Кончака, поганого кощія, за землю руську, за рани Игоря, смілого Святославича!
- 133. А ти, смілий Романе и Мстиславе! відважна гадка носить ваш ум на діло.
- 134. Високо ти несеш ся на діло в завзятью, як сокіл на вітрах ширяє, хотячи птицю силою подоліти.
- 135. Є у вас зелізні крила при шоломах латинських: від іх затрясла ся земля и богато країн ханових; Литва-ж, Ятвяги, Деремела и Половці покидали свої спіси, а голови свої підклонили під тиі мечі булатні.
- 136. Ось вже вменшилось, княже, світло сонця Игореви, а дерево не добром листьє поронило.
- 137. По Росі и по Сулі городи поділили, а Игорсвого хороброго війська не вскреснти вже ніколи.
- 138. Дон кличе до тебе, княже, и зове князів на побіду.
- 139. Ольговичі хоробрі князі були готові до битви.
- 140. О Ингварю и Всеволоде, и всі три Мстиславичі, нехудого гнізда шестокрнльці! – ви бо не жеребом нобід захопили собі волості.
- 141. Нащо-ж ті ваші золоті шоломи и спіси ляцькиі та й щити?
- 142. Загородіть-но ворота полю половецькому своїми гострими стрілами за землю руську, за рани Игоря, смілого Святославича!
- 143. Уже бо не тече Сула срібними струямп ид городу Переяславу; Двина-ж болотом тече к тим грізним Полочанам під кликом поганих Литовців.
- 144. Тільки одеп Изяслав, син Васильків, подзвонив своіин гострими мечами об шоломи литовські, перебив славу діда свого Всеслава, а сам під червоними щитами на крівавій траві ляг побитий мечами литовськими. И схопив ту славу до себе на смертну постелю
- 145. и сказав:
- 146. „Дружину твою, княже, вже птиці крилами покрили, а звірі кров полизали.»
- 147. Не було там брата Брячислава, ні другого Всеволода; сам-оден зронив жемчужну душу из хороброго тіла через золоте ожерельє.
- 148. Знемогли голоси, поникли радощі: трублять труби го-роденські.
- 149. Ярославе и всі внуки Всеславові! схиліть уже стяги свої, вложіть в похви мечі своі зъогиджсні! –
- 150. ви бо відпали від дідівськоі слави.
- 151. Ви-ж то своіми незгодами стали наводити поганців на землю руську, на жизнь Всеславову.
- 152. Через незгоди бо прийшла на нас неволя від землі половецької.
На ссмім віку Трояновіи - 153. кинув Вссслав жереб про дівицю собі любу.
- 154. Він впер ся клюками о коня, и скочив ид городу Києву, и доторкнув ся ратищем до золотого престола київського.
- 155. 3-від-там носкочнв лютіш звіром в півночі! Из Білгорода, повис в сішему тумані,
- 156. а в-ранці ударив таранами, відчинив ворота новгородські, розпіиб славу Ярослава
- 157. и скочив вовком до Немиги из Дудуток.
На Немизі снопи’ стелють головами: молотять ціпами булатними; на тоці кладуть жизнь, віють душу від тіла. - 158. Кріваві береги Немиги не добром були засіяні, – засіяні кістьми руських синів.
- 159. Всеслав князь людям суди судив, князям ряди рядив, а сам в ночи вовком бігав; від Києва добігав до півнів у Тьму-торокань, н великому Хорсови вовком путь перебігав.
- 160. Йму в Полоцьку подзвонили рано у дзвони до заутрені у святоі Софиі, а він у Києві зачув був дзвона.
- 161. Хоч и віща душа була в тілі дружнім, однако він часто біди терпів.
- 162. Ему віщий Боян давнійше приспівку розумно сказав:
- 163. „Ні хитрому, ні бистрому, ні так швидкому, як птах, не минути суда божого!»
- 164. Ой! стогнати руській землі, спогадавши щасливу годину и первих князів!
- 165. Того-ж старого Володимира не мож було пригвоздити ид горам київським:
- 166. тепер стяги ёто стали одні Рюрикові, другі Давидові, але-ж як розділились, то повівають ім тільки хвости, та лиш на Дунаю
- 167. славлять руські копья.
- 168. Чутно голос Ярославни;–як зозуля на самоті рано кукає-ридає:
- 169. „Полечу,» каже, „зозулею по Дунаєви;
- 170. обмочу бобровий рукав в Каялі ріці,
- 171. обітру князевії кріваві сго раті на помарнілім его тілі!»
- 172. Ярославна рано плаче в Путивлі на городській стіні и каже:
- 173. „0 вітре-вітрило! чому, господине, так неприхильно против мене вієш?
- 174. Чому мечеш ханівськї стрілки своїми легонькиии крильцями на воівніків мого мужа?
- 175. Хиба-ж мало тобі, віяти горі під облакамн, колишучи кораблі па синёму морі?
- 176. На-що-ж, господине, розвіяв еси моі радощі по ковилью?»
- 177. Ярославна рано плаче в Путивлі місті на стіні и каже:
- 178. „О Дніпре-Словутичу! ти пробив єси камінні гори кріз землю половецьку.
- 179. Ти колихав на собі човни Святославові, несучи іх до війська Кобякового.
- 180. Принеси-ж, господине, и мого ладу до мене, щоб я не слала к ему рано сліз моїх на море!»
- 181. Ярославна рано плаче в Путивлі на стіні и голосить:
- 182. „Сонце ясне, тричи ясне! всім тепле и красне єси.
- 183. На-що-ж, господине, простерло єси горячий луч свій на військо мого лади? на-що в полі безводнім спекою зігнуло єси ім луки,– нащо тугою ім тули затягло?»
- 184. Приснуло море о лівіючи: стовпи туманів несуть ся из мраками. Игорю князеви Бог всказуе путь из землі половецької на землю руську, ик батьківському золотому престолу.
- 185. Погасли вечірні зорі. Игорь спить – не спить, мислями мірить він поля від великого Дону до Донця малого.
- 186. Кінь о півночі готов. Свиснув Овлур за рікою, велить князеви розуміти. И князь Игор як не був!
- 187. Гукнула, стукнула земля, зашуміла трава: здвигнулись вежи половецькі.
- 188. А Іїгор князь скочив горностаєм в очерет, білим гоголем поплив на воду,
- 189. кинувсь на борзого коня, и скочив из его босим вовком,
- 190. и побіг ик лугови Донця, відтак полетів соколом під имгламн, побиваючи собі гусей та лебедей на сніданьє, на обід н на вечерю.
- 191. Коли Игор соколом летів, тогді Овлур біг вовком, стрясаючи собою студену росу: примучили бо своїх борзих коней.
- 192. Донець говорить:
- 193. „ Княже Игорю! не мало тобі величності, а Кончакови досади, а руській землі радості.»
- 194. Игор каже:
- 195. „О Донче! не мало й тобі величності, що ти князя колихав на своіх филях, що стелив єси ему зелену траву на своіх срібних берегах, що одягав ёго теплими туманами під тінью зеленого дерева,
- 196. що стеріг сго гоголями на воді, чайками на струях, а чорнятами на вітрах.
- 197. Ой. не така ріка Стугна: хоч вона худі струі має, однакжо пожерла чужі ручаі и розлила повінь по кущах. Молодому-ж князеви Рости-славичу зачинив Дніпро темні своі береш.
- 198. Плаче мати Ростиславова по молодім князю Ростиславі.
- 199. Посмутніли квіти від жалощий, а дерево с туги к землі похилилось.»
- 200. То не сороки скрегочуть: се у слід за Игорем іде Гза с Кончаком.
- 201. Тогді вже ворони не кракали, галки помовкли, сороки не скреготали, –
- 202. вони тільки по лозині поповзували, дятли-ж стуком дорогу к ріці показують, та соловії веселим співом світаньє звіщають.
- 203. Каже Гза Кончакови:
- 204. „Коли сокіл до гнізда летить, то сокольця розстріляймо своіми золоченими стрілами!»
- 205. И відповів Гзі Кончак:
- 206. „Коли вже сокіл до гнізда летить, то ми сокольця спутаємо красною дівчиною.»
- 207. И каже Гза до Кончака:
- 208. „Як спутаємо его красною дівчиною, не будо нам ні сокольця, ні красної дівчини, та й почнуть нас бити птиці в полі половецькім.»
- 209. Боян сказав иногді от-се против Святослава, піснотворци стародавніх часів Ярослава и Олега, приятеля погана:
- 210. „Тяжко тобі голові без плечей; лихо й тобі тілу без голови;» – так и руській землі без Игоря.
- 211. Сонце світить ся на небі: Игор князь вже в руській землі!
- 212. Дівчата співають на Дунаю: вьють ся іх голоси через море до Києва.
- 213. Игор їде по Боричеву до святоі Богородиці Пирогощоі…
- 214. Всі країни раді, городи веселі, –
- 215. заспівали-ж пісню старим князям, а потому молодим.
- 216. Співаймо-ж и ми:, Слава [Ігоревії Сіштослппнчу, Буй-Туровп Всеволоду, Володимиру Игоревичеви!
- 217. Здорові були князі и дружина! [що борють ся за християн против полків поганських.
- 218. Слава князям и дружині! Аминь.
Ссылка
Если вы используете корпус в научной работе, пожалуйста, сошлитесь на эту публикацию:
Орехов Б. В. Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве»: итоги и перспективы // Национальный корпус русского языка: 2006—2008. Новые результаты и перспективы. — СПб.: Нестор-История, 2009. — С. 462—473.