Украинский перевод П. А. Кострубы
Перевод на украинский язык
Источник: Слово про Iгорiв похiд / Вступ., переклад i пояснення Петра Олександра Кострубы. Львiв, 1928.
- 1. Чи не добре було би нам, браття, почати на старий лад сумну повість про похід Ігорів, Ігоря Святославича?
- 2. А початися цій пісні за подіями цього часу, а не на зразок Боянових замислів.
- 3. Бо віщий Боzн, як хотів кому пісню творити, то носився білкою по деревах, сірим вовком по землі, сизим орлом по-під облаки.
- 4. Бо згадував повість про усобиці давніх часів: тоді пускав0 соколів на стадо лебедів. Котрий дігнав, той перше пісню співав – у честь старого Ярослава, хороброго Мстислава, що вбив Редедю перед касожськими полками [або-ж] красного Романа Святославича.
- 5. А то Боян, браття, не10 соколів пускав на стадо лебедів, але свої віщі пальці клав на живі струни; а вони самі князям славу рокотали.
- 6. А зачнемо, браття, цю пісню від старого Володимира – до теперішнього Ігоря, що (і) зміцнив волю [свою] завзяттям і підбадьорив мужністю свого серця,
- 7. [та] набравшися боєвого духа, повів свої хоробрі полки на половецьку землю – за землю руську .
- 8. Тоді Ігор глянув на ясне сонце – й побачив усе своє військо тінню від нього покрите .
- 9. І .сказав Ігор до своєї дружини:
- 10. «Браття і дружино! Краще нам порубаним бути, а ніж невільниками стати..
- 11. А сядьмо, браття, на своїх швидкихконей, – щоби побачити синійДон!
- 12. Запала князеві;в серцеохота добитися до великого Дону – і жадоба ця заступила йому пересторогу».
- 13. «Бо хочу» – каже– «зламати списана краю половецького поля; з іваміи, Русичі, хочу голову свою покласти, або-ж напитися шоломом із Дону .
- 14. «
Гей, Бояне – соловію давнього часу! Коли-б ти ці полки оспівав, скачучи, соловію, по дереві думок, літаючи умом по-під облаки, звиваючи„соловію, обидві частини цього часу, линучи у слід Трояна полями на гори! - 15. Було співати пісню в честь Ігоря, того *Олега* внука:
- 16. «Не буря соколів несе крізь поля широкі, [то] стада галок летять ід великому Донові…».
- 17. Або-ж заспівати було, віщий. Бояне, Велесів унуче:
- 18. «Іржуть коні за Сулою, -звенить слава у Київі…».
Труби трублять в Новгороді, стають стягиу Путивлі; Ігор жде любого брата Всеволода: - 19. І сказав йому Всеволод, Тур ярий:
- 20. «Єдиний брате, єдиний світеясний, ти Ігорю!
- 21. Сідлай, брате, ‘своїх швидких коней;
- 22. а мої (тобі)готові, осідлані наперед у Курську .
- 23. А мої (тобі) Куряне – вояки певні: під трубами повиті, під шоломами виколисані, кінцем списа викормлені;
- 24. дороги їм відомі, яруги знайомі, луки в них натягнені, сагайдаки .відчинені.
- 25. Самі-ж скачуть як сірі вовки в полі, шукаючи собі чести,’ а князеві сл.ави»
- 26. .
Вступив тоді Ігор князь у золоте стреми – і поїхав по чистому полі. - 27. Сонце йому тьмою дорогу заступало .
- 28. Ніч, стогнучи йому грозою, побудила птахів . Свист повстав звіриний.
- 29. Підлетів Див, гукає поверх дерев, велить слухати землі незнаній: Волзі, і Поморю, і Посуллю, і Суро-жеві, і Корсуневі, – і тобі, бовване тьму-тороканський!
- 30. А Половці небитими шляхамипобігли до Дону великого: скриплять телігиопівночі„ як сполохані лебеді!
Веде Ігор військо до Дону. - 31. Птаство по діброві чигає на його нещастя, вовки в ярах грозу підоймають, орли клекотом звірів на боєвище закликають, лисиці брешуть на червоні щити.
- 32. О земле руська, ти вже за горами!
- 33. – – –
- 34. [Ранком] світ-зорязапалала: туман поле покрив,
- 35. соловіїний щебіт заснув, галок гамір пробудився.
- 36. Русичі поля великі червоними щитами перегородили, шукаючи собі чести – а князеві слави.
- 37. У пятницю зранку потоптали поганіполки половецькі – і розсипавшися стрілами по полі захопили краснихдівчат половецьких, а з ними’золото, і шовки, й оксамітидорогії.
- 38. Одягами, нагортками й кожухами мости почали мостити на болотах і грузьких місцях – та всякими мережками половецькими.
- 39. Червоний стяг, біла хоругов, червоний бунчук, срібне ратище– хороброму Святославичу .
- 40. Дрімає в полі хоробрий Олегів рід; далеко залетів.
- 41. Не родився він на обиду ні соколові, ні кречетові, ні тобі, поганий Половчине!
- 42. Ґза тікає сірим вовком, Кончак слід йому править до великого Дону.
- 43. Другого дня дуже рано зорі кріваво світзаповідають.
- 44. Чорні тучі, з-над моря йдуть, хочуть закрити чотири сонця, а в них сині блискавки мигочуть.
- 45. Бути громові великому, йти дощеві стрілами з Дону великого!
- 46. Тут копіям поламатися, тут шаблям зударятися об шоломи половецькі – на ріці на Каялі, у Дону великого!
- 47. О земле руська, ти вже за горами! .
- 48. От вітри, Стрибожі внуки, віють від морястрілами па хоробрі Ігореві полки.
- 49. Земля дуднить, ріки мутно пливуть, курява поля вкриває .
- 50. Стяги лопочуть. Половці йдуть від Дону й від моря –
- 51. і і зо всіх боків обступили руські полки.
- 52. Бісові дітикрикомполя перегородили – а хоробрі Русичі (перегородили) червоними щитами.
- 53. Яр-Туре Всеволоде! Стоїш на переді, кидаєш на воїв стрілами, гремиш мечами сталевими об шоломи.
- 54. Куди, Туре, скочиш, посвічуючи своїм золотим шоломом, там лежуть погані голови половецькі,
- 55. шоломи аварські, порубані тобою, Яр-Туре Всеволоде!
- 56. Не зважаючи на рани, дорогі браття, забувши за понести й достатки, город Чернигів, батьківський золотий престіл – і своєї любої дружини, красної Глібівни, кохання и пестощі!
- 57. Були віки Троянові, минулі роки Ярославові; були війни Олегові, Олега Святославича.
- 58. Той (бо) Олег мечем свари кував і стріли по землі сіяв.
- 59. Ступав у золоте стремя в городі Тьмуторокані,
- 60. а той звук чув давніш, великий Ярославів син,
- 61. Всеволод, а Володимир що ранку вуха затикав у Черни-гові.
- 62. Бориса-ж Вячеславича слава до смерти привела й на Канині зелене покривало [йому] простелила за обиду Олега, хороброго й молодого князя.
- 63. З тієї-ж Каяли Святополк повіз батька свого між угорськими кіньми до святої Софії, до Київа.
- 64. Тоді, за Олега Гориславича, сіялося тай поростало усобицями, пропадало доброДажбожого внука[і] при княжих незгодах віки скоротилися чоловікам .
- 65. Тоді по руській, землі зрідка погукували орачі, а часто ворони кракали, збираючисьлетіти на поживу.
- 66. Оттак було за тих воєн – але про таку битвуне чували. ..
Із ранку до вечера, з вечера до світу – летять стріли гартовані, гремлять шаблі об шоломи, тріщуть копії сталеві в незнаному полі, серед землі половецької. - 67. Чорна земля під -копитами була кістьми посіяна, а кровю полита; тугою зійшло на руській землі .
- 68. Що мені шумить, що мені звенить
- 69. рано-вранці, перед зорями? – Ігор полки завертає, бо жаль йому любого брата Всеволода .
- 70. Билися день, билися другий: третього дня опівдні впали Ігореві стяги .
- 71. Ту розлучилисябрати– на березі бистрої Каяли.
- 72. Ту кровавого вина не стало;
- 73. ту пир докінчили хоробрі Русичі: сватів попоїли й самі полягли – за землю руську .
- 74. Никне трава від жалощів і дерево з туги до землі похилилося .
- 75. А вже, браття, невесела година настала: вже пустиня[нашу] силу покрила!
- 76. Журба настала у війську Дажбогового внука, дівою вступила на Троянову землю, плеснула лебединими крилами на синьому морі, над Доном; плескаючи сполохаладобрі часи .
- 77. Минулися бої князів проти поганих; бо сказали брат братові; «це моє –: і те моє також». І (почали князі на мале – «це велике» казати і самі на себе напасть кували.
- 78. А погані з усіх боків набігалиі з побідами на руську землю.
- 79. Гей, далеко зайшов сокіл, побиваючи птахів, – [аж] до моря!
- 80. А хороброго Ігоревого війська не воскресити
. - 81. Кликнув за ним Карна –’ і Жля понісся по руській землі,
- 82. розкидаючи жар із поломяного рога.
Руські жінки заплакали, кажучи: - 83. «Вженам своїх любих ладів ні гадкою згадати, ні думою здумати, ні очима оглядати; а золотом і сріблом ніраз не, потрясати».
- 84. Застогнав (бо), браття, Київ із туги, а Чернигів од напастей.
- 85. Туга розіллялася по руській землі, сум важкий тече серед землі руської.
- 86. А князі самі на себе напасть кували,
- 87. а погані (самі) з побідами набігали на руську землю, брали дань по білці від двору .
- 88. Боті два хоробрі Святославичи, Ігор і Всеволод, розбудили незгодою лож, що її приспав був грозою батько їх Святослав, грізний, великий князь київський .
- 89. Присмирив був своїми сильними полками і сталевими мечами; наступив на половецьку землю, притоптав гори й яруги, схвилював ріки й озера, висушив потоки й болота . Поганого-ж Кобяка як вихор вирвав із луку моря, з між залчзних, великих, полків половецьких. І впав Кобяк у городі [у] Київі, у гридниці Святославовій.
- 90. Ту Німці й Венеціяне, ту. Греки й Морава співають славу Святославові, ясаліють Ігоря, що затопив добро, руського золота насипав на дні Каяли, половецької ріки .
- 91. Тут Ігор князь висів із золотого сідла.
- 92. – – –
- 93. А Святослав трівожний сон видів
- 94. у Київі на горах: «Цеї ночі, з вечера, вкривали ви мене», – каже – «чорним покривалом на тисовому ліжку;
- 95. черпали мені синє вино, з отрутою змішане;
- 96. порожніми сагайдаками степовиків поганих великий жемчуг мені сипали на груди і
- 97. голубилиМене. Вже дошки [були] без сволока в мойому золотоверхому теремі .
- 98. Всю ніч від вечера бісові ворони крякали
- 99. коло Пліснеськана оболонні, побивали гадюк із яру й несли їх ід синьому морю».
- 100. І сказали бояре князеві:
- 101. «Туга, княже, ум твій полонила;
- 102. бо-ж два соколи злетіли з золотого батьківського стола, [щоби] добитися города Тьмутороканя, або напитися шоломом із Дону. [Та] вже підтято соколам крильця шаблями поганих, а самих [їх] заковано в залізні пута.
- 103. І темно стало в той день: два сонця померкли, оба стовпи багряні погасли, – і з ними два молоді місяці, *Олег і Святослав*, заснувалися тьмою.
- 104. На ріці на Каялі тьма світ покрила, –
- 105. по руській землі простерлися Половці, як стадо пардів, (і) в морі затопили і велике зухвальство піддали Хинові.
- 106. Вже піднялася хула на славу,
- 107. вже вдарило горе на волю,
- 108. вже кинувся Див на землю;.
- 109. і вже красні Готські дівчата заспівали на березі синього моря: подзвонюючи руським золотом, величають часи Вусовій леліють помсту за Шарукана .
- 110. А ми вже, дружина, жадні весело-сти «.
- 111. Тоді великий Святослав зронив золотеслово, зі слізьми змішане, і сказав:
- 112. «0 братанки мої, Ігорю і Всеволоде! Ранови почали половецьку землю мечами побивати, а собі слави шукати! Та безславного ви подвигу довершили, бо-ж без слави пролляли кров погану.
- 113. Ваші хоробрі, серця у твердійсталі заковані і в завзятті гартовані.
- 114. Шо-ж це ви вчинили моїй срібній сивині!
- 115. А [вже] не виджу [з вами] волости могутнього й багатого, з численним військом, брата мойого, Ярослава, з чернигівськими вельможами, з Могутами, і з Татранами, і з Шельбірами, і з Топчаками, і з Ревугами, і з Ольбірами; а вони-ж без щитів, з [самими] ножами, [боєвим] окликом полки побіджують, подзвонюючи в прадідівську славу..
- 116. Але ви сказали: «Зважмося самі: [і] майбутню славу самі захопимо – і давньою самі поділимося!
- 117. «А чи: дивно [би], браття„ старому помолодіти?
- 118. Коли сокіл випіриться, високо ПОбиває птахів, не дасть свого гнізда в обидуі
- 119. Та от лихо: від князів мені немає допомоги.
- 120. Перевелися добрі часи:
- 121. під Римом кри-чуть під шаблями половецькими, а Володимир під ранами;
- 122. туга й сум Глібовому синові!»
- 123. Великий княже Всеволоде! Не думкою тобі перелетіти здалеку, поберегти золотого батьківського стола!.
- 124. Бо ти можеш Волгу веслами розкропити, а Дон вичерпати шоломами.
- 125. Коли би ти [тут] був, то була би невільниця по ногаті, а невільник по різані.
- 126. Бо [й] по сухому ти можеш стріляти живими самострілами– сміливими Глібовими синами .
- 127. Ти буйний Рюриче й Давиде!Не ваші-ж то золочені шоломи плавали у крові?
- 128. Не ваша-ж дружина рикає як тури, ранені гартованими шаблями в незнайомому полі?
- 129. Вступіть, панове, в золоті стремена за наругу цього часу, за руську землю, за рани Ігореві, буйного Святославича! .
- 130. Галицький Осмомисле-Ярославе!). Високо сидиш на свойому злотокованому престолі, підперши угорські горисвоїми залізними полками, заступивши королеві дорогу, зачинивши Дунаєві ворота, кидаючи тягарікрізь облаки, судячи суди до Дунаю.
- 131. Пострах від тебе по земляхпливе; відчинюеш Київу ворота, стріляєш з батьківського стола султанів за землями.
- 132. Стріляй, володарю, Кончака, поганого кощія– за руську землю, за рани Ігореві, буйного Святославича!
- 133. А ти, буйний Романе і Мстиславе! . Смілива гадка зносить ваш ум на діло.
- 134. Високо ти плаваєш на діло, відважно, як сокіл ширяючи на вітрах, хотячи птаство перемогти в буйности.
- 135. Бо залізні в нас попруги під латинськими шоломами; задрожала від них земля, і багато країн: Хинова, Литва, Ятвяги, Деремела списи свої покидали й голови склонили під тії мечі сталеві.
- 136. Але [тобі] вже, княже Ігорю, померк світ сонця, і дерево не з добра листя зронило.
- 137. По Росі й по Сулі городи поділено, тай Ігоревого хороброго полку не воскресити!
- 138. Дон тебе, княже, кличе – і зве князів до побіди.
- 139. Ольговичі, князі хоробрі, готові до бою
- 140. Інґварю і Всеволоде– і всі три Мстислав вичіне будьякого гнізда шестокрильці!Чи-ж не побідним жеребом ви волости дістали?
- 141. Де-ж [тепер] ваші золоті шоломи і списи ляцькіі щити?
- 142. Загородіть Полю ворота своїми гострими стрілами – за землю руську, за рани Ігореві, буйного Святославича!
- 143. А вже Сула не тече срібною струєю до го-рода Переяслава – і Двина-: болотом тече тим грізним Полочанам під .криком поганих .
- 144. Один лише Ізяслав, син Василька, подзвонив своїми гострими мечами об литовські шоломи, побивславу діда свойого Всесла-ва, і сам, побитий литовськими мечами, схопив її на ложе
- 145. [і] сказав [до себе]:
- 146. «Дружину твою, княже, Птаство крилами вкрило, а звірі кров полизали».
- 147. Не було там ні брата Брячислава, ні другого – Всеволода; сам-один ізронив жемчужну душу з хороброго тіла, крізь золотий нашийник
- 148. . Ослаблими голосами трублять’ труби городенські; веселість замовкла.
- 149. Ярославе, і всі Всеславові внуки! Похиліть ви свої стяги, поховайте пощерблені мечі!
- 150. Вже ви вискочили з дідівської слави:
- 151. бо ви своїми коромолами почали наводити поганих на руську землю, на добро Всеслава!
- 152. Ізза вашої незгоди, прийшло насилля з боку землі половецької!
У семий вік Троянів - 153. кинув Всеслав жереб за любу йому дівчину.
- 154. Заперся клюками, сів на коня, (і) скочив до города Київа й торкнувся списом золотого київського стола.
- 155. Скочив від них лютим звіром: опівночі з Білгороду повиснув ув імлі синій, –
- 156. а над ранком, подзвонивши таранами, відчинив брами Новгороду – розбив славу Ярослава .
- 157. Скочив вовком до Немигиз Дудуток . На Немизі стелять снопи головами, молотять ціпами сталевими, на тоці життя складають, віють душу від тіла .
- 158. На Немизі кріваві береги не добром засіяно – засіяно кістьми руських синів.
- 159. Всеслав князь людей судив, князям городи роздавав, – а сам у ночі вовком бігав: із Ки-ва до пірнів добігав до Тьмутороканя, великому Хорсовівовком перебігав дорогу.
- 160. Йому в Полоцьку у святої Софії на утреню рано в дзвони подзвонили, а він [вже] в Київі чув [той] дзвін .
- 161. Та хоч і віща душа [була] у сміливому тілі, то часто біду терпіла.
- 162. Йому-ж і віщий Боян, мудрий, колись приспівку зложив:
- 163. «Ні хитрому, ні меткому, .ні як птах меткому – суду божого не минути».
- 164. Ой, стогнати руській землі, згадавши давній час і давніх князів!
- 165. Того старого Володимирагоді було пригвоздити до київських гір;
- 166. і Істяги його нині стали [одні] Рюрикові, а другі Давидові– тай нарізно їм бунчуки віють! .
- 167. Співають списи на Дунаю;
- 168. чується голос Ярославни . Зозулею самотна ранком голосить:
- 169. «Полечу» – каже – «зозулею понад Дунай,
- 170. замочу рукав бобровий у ріці Каялі,
- 171. обітру князеві кріваві його рани на спаленому його тілі!».
- 172. Ярославна рано плаче на заборолів Путивлі, кажучи:
- 173. «Гей вітре, вітрило! Чому, пане, так сильно вієш?
- 174. Чому носиш на своїх невтомних крильцях хинівськістріли на мого лади воїв?
- 175. Мало-ж тобі віяти в горі, під облаками, носити кораблі на синьому морі?
- 176. Чому, пане, розвіяв ти мої радощі по тирсі?».
- 177. Ярославна рано плаче в Путивлі городі на заборолі, кажучи:
- 178. «Гей Дніпре-Славуто! Пробив Тій камяні гори крізь землю половецьку!
- 179. Носив ти на собі Святославові кораблі до Кобякового війська».
- 180. Принеси [-ж], пане, мойого ладу до мене, щоб, не слала я ‘д ньому сліз на море ранком!»
- 181. Ярославна рано плаче на заборолі в Путивлі, кажучи:
- 182. «Світле і тресвітле Сонце! Всім ти (є) тепле і красне;
- 183. чому[:ж] ти, панепростер свої гарячі лучі. на ладових воїв, в полі безводному спрагою їм луки зігнув, заткав їм сагайдаки тугою?».
- 184. Плеснуло море опівночі: мряка йде стовпами – князеві Ігорю Бог указує дорогу з половецької землі на руську землю, до батьківського стола золотого.
- 185. Погасли ввечері зорі. Ігор спить – Ігор не спить, Ігор думкою поля мірить – від великого Дону до малого Донця.
- 186. Кінь!– опівночі свиснув Овлур за рікою . Велить князеві розуміти: князеві Ігорю не бути [тут у полоні]. Кликнув .
- 187. Стукнула земля, зашуміла трава, заколихалися вежі половецькі.
- 188. А князь Ігор скочив горностаєм у трощу й гоголем білим на воду; кинувся на швидкого коня –.
- 189. і скочив із нього босим вовком,
- 190. тай побіг до лугу Донця . І полетів соколом під хмарами, бючи гусей і лебедів на сніданок і на обіїд і на вечерю.
- 191. Коли Ігор соколом летів, тоді Влурвовком біг, струшуючи собою студену росу. Бо загнали своїх швидких коней.
- 192. Донець каже:
- 193. «Княже Ігорю! Немало тобі слави, а Кончакові досади, а руській землі радощів».
- 194. Ігор каже:
- 195. «Гей, Донче! Немало [й] тобі слави, що носив, князя на хвилях, що стеливйому зелену траву на своїх срібних берегах, що вкривавйого теплою імлою в тіні зелених дерев,
- 196. що стерігйого гоголем на воді, чайками на струях, черняддюна вітрах.
- 197. Не так, каже, ріка Стугна : худу маючи струю, пожерши чужі ручаї й течи, поширена при уйстю, молодому князеві Ростиславові замкнула Дніпро .
- 198. На темномуберезі голосить мати Ростиславова по юнаку князеві Ростиславу: «
- 199. Посумніли цвіти від жалоби н дерева з тугою до землі похилилися…».
- 200. То не сороки заскреготали, [то] у слід Ігореві їде Ґза з Кончаком .
- 201. Ворони тоді, не;крякали, галки замовкли, сороки не скреготали,
- 202. лише повзали по лозах. Жовни стукотом шлях до ріки показують, соловейки веселими піснями світ заповідають .
- 203. Каже Ґза до Кончака:
- 204. «Коли сокіл до’ гнізда летить, сокільча розстріляємо своїми золоченими стрілами».
- 205. Каже Кончак до Ґзи:
- 206. «Коли ‘сокіл до гнізда летить, а ми сокільча спутаємо, красною дівчиною». .
- 207. І каже Ґза до Кончака:
- 208. «Якщо його спутаємо красною дівчиною, [то] нам [не] буде ні сокільця, ні (нам) красної дівчини: то зачнуть нас птахи бити в. полі половецькому».
- 209. Казав Боян і Ходина, Святославові співаки давніх часів Ярослава, любимці князя Олега :
- 210. «Тяжко тобі голові без пліч,зле тобітілові без голови»; [так і] руській землі без Ігоря.
- 211. Світить уже сонце на небі – князь Ігор у руській землі.
- 212. Дівчата співають на Дунаю, вються голоси через море до Київа.
- 213. Ігор по Боричеві їде до святої Богородиці Пирогощоі .
- 214. Країни раді, городи веселі!
- 215. Проспівавши пісню старим князям, далі й молодим[би] співати :
- 216. «Слава Ігореві Свя-тославичу, Яр-Турові Всеволоду, Володимирові Ігоревичу!
- 217. Здорові, князі і дружино, що за христіян воюєте полки поганії
- 218. Слава князям і дружині!Амінь .
Ссылка
Если вы используете корпус в научной работе, пожалуйста, сошлитесь на эту публикацию:
Орехов Б. В. Параллельный корпус переводов «Слова о полку Игореве»: итоги и перспективы // Национальный корпус русского языка: 2006—2008. Новые результаты и перспективы. — СПб.: Нестор-История, 2009. — С. 462—473.