Михайло Назаренко — Дуже «своевременная» книга

Х. ВАН ЗАЙЧИК. Дело незалежных дервишей. — СПб.: Азбука, 2001. — 352 с. (i)

Великий єврокитайський гуманіст Хольм ван Зайчик явився світу наприкінці минулого року з євразійською симфонією «Поганих людей немає». Хто ж такий цей ван Зайчик? Чому для когось Квітуча Ордусь стає втіленою мрією, а інші цієї країни жахаються?

…Якось зустрівся святий князь Олександр Невський із не менш святим ханом Сартаком, і об’єднали вони свої держави в одну: Ордо-Русь або просто Ордусь. Про це навіть пісня складена — невже не чули? — «Союз нерушимый улусов культурных сплотили навек Александр и Сартак…» Втім, культура все одно китайська. І з того часу все в Ордусі добре, все «сообразно», всі громадяни — «единочаятели», а якщо спокій порушується, починають діяти дуже гуманні спецслужби. Так благородні захисники Ордусі розкрили «Дело жадного варвара», «Дело незалежных дервишей», «Дело о полку Игореве» і вже зовсім нещодавно — «Дело лис-оборотней». Далі буде.

Псевдо-голландець ван Зайчик, створений пітерськими сходознавцями Ігорем Алімовим та В’ячеславом Рибаковим. — це щось більше, аніж конвейєр для виробництва середніх детективів. Перед авторами ніби стоїть якась дуже єхидна проява і питає: «Якщо ви такі розумні, то чому ж не багаті?» У своїх попередніх творах Рибаков відповідав: «А ми натомість дуже духовні!» Позиція вельми зручна, але надто вже хистка. Для нової державної ідеології непридатна. І ван Зайчик пропонує воістину геніальний варіант: так, ми бідні, й імперія наша була поганою… але якби вона була гарною, то вже такою гарною, що краще не буває!

Уявіть собі залізобетонний роман-лубок у формі постмодерного чтива з усіма його вадами, але без чеснот. Жахливо серйозну ідеологію, замасковану під фарс (якщо не вірите — порівняйте з останніми книгами Рибакова). Література тут ні до чого, а от як показник того, що коїться у збуджених головах частини російських інтелектуалів, — твір дуже цінний. І «дуже своєчасний», за словами одного з авторів.

«Поганих людей немає», настійливо запевняє нас ван Зайчик, але вони таки існують і скупчилися чогось в Європі та Америці. Що тая Європа? Культура там якась є, але — чужа. Не соборна. «Мир людей, всю жизнь только и знающих, что всяк на свой лад, кто мускулами или деньгами, кто мозгами или бюстом кричать: я, я, я!» А в імперії прогрес не відстає від духовності. «Как-то так получалось, что вещи, по-настоящему важные и нужные, ордусяне вполне благополучно изобретали сами». «Атлантический мир все более становится… технологическим придатком Ордуси».

А ось і Головний Буржуїн, мільйонер Хаммер Шморос, який через такого собі Ландсбергіса краде ордуські реліквії. «Он — варвар. Когда встанет выбор между… между чем бы то ни было — и деньгами, он выберет деньги». (Варвари — це всі, хто живе поза межами Ордусі. Або не захотів до неї приєднатись, як колись японці. «Было в том давнем событии что-то неправильное, несправедливое».)

Зовсім цікаво: десь на півдні лежить «Асланівский уезд» (саме так, "і" з крапкою в російському тексті), щось середнє між Україною і Чечнею. І повіт цей бажає відокремитись, бо асланівці проголосили себе найдавнішим народом у світі, що походить чи не від Гільгамеша. Далі — все за відомим сценарієм. Заборонили вживати мову «гнобителів». Розікрали все, що можливо, а потім звинуватили в усьому центр. Населення масово виганяють на археологічні розкопи (знайдуть щось — добре, ні — будуть готові позиції для протитанкових гармат). Головним злочинцем виявляється, звичайно, голова повіту Кучум, котрий будь-яку ідеологію використає для власного збагачення.

Є в романі й сторінки, присвячені великому асланівському поету Тарсуну Шевчі-заде, авторові безсмертного вірша «Гяури нішкнут — и Асланів помчится шляхімі тітанів» (орфографія на совісті авторів)… Цитувати не буду: Бузину ван Зайчик перевершив.

Такими нас бачать пітерські ідеологи майбутньої імперії. Причини розпаду СРСР вони чудово розуміють — і навіть побічно визнають, що частини «неправильної» імперії мають право на відокремлення. Проте все це на рівні міркувань, — а серце ніколи не змириться з падінням Великої Держави. Тож і починають будувати нову. На папері. Поки що — на папері. Поки за справу не взялися вірні читачі.