Михайло Назаренко — Мiсто моїх мiст

О.ІРВАНЕЦЬ. Рівне/Ровно (стіна). — Л.: Кальварія, 2002. — 192 с. (п)

Козак зі «шмайсером» навпереваги — емблема серії «Дефіляди». Символ того, чого не було, навіть бути не могло, але… Роман В.Кожелянка, який дав назву серії, розповідає не про людей (це й не було його завданням), а про політичні міфи. І ось нарешті — маємо роман (чи «нібито роман», як визначає підзаголовок) про людей, яких доля закинула не в ту історію…

«Рівне/Ровно (стіна)»: потрійна назва книги Олександра Ірванця структурує світ, що в ній описаний. Десь наприкінці 1990-х Україна розділилася навпіл. На сході за допомогою братнього російського народу відновили Соціалістичну Республіку Україна, на заході ж, куди вчасно дременув уряд, була створена держава з напрочуд оригінальною назвою Західно-Українська Республіка. І треба ж такому статися, що в день захоплення Рівного місцевий аеродром оглядала інспекція НАТО — завдяки цьому західний сектор міста залишився самостійним анклавом посеред соціалістичної держави. Тільки «Клеванський коридор» єднає його із зовнішнім світом. Що було далі, здогадатись неважко: посеред міста стала Стіна з колючим дротом. І ось, через п’ять років, відомий західнорівненський письменник Шлойма Ецірван отримує нарешті дозвіл відвідати мати й сестру, які живуть там…

Фантастика має сенс лише тоді, коли є метафорою. Або символом. Ірванцю вдалося створити дуже місткий образ Абсолютного Минулого. Роман можна читати як сатиру на дуже недавні часи, які ми всі пам’ятаємо, і кожна деталь в цій панорамі достовірна аж до гротеску — від прикордонників до КДБшників. Від суржику на друкарській машинці (шрифт російський, тож літера "і" відсутня): «Ув. тов. (закреслено) Ец1рван Шлойма, проживаючий у м.Ровно, зах1дний сектор…» — до зборів Спілки письменників під гаслом «Позор і ганьба відступнику Ецірвану». Минуле нікуди не поділося, воно тут, поруч, за Стіною — і в будь-який час може перетворитись на Теперішнє (варіант «Острову Крим», з яким помітно перегукується фінал роману). Нічого не змінилося, бо люди залишились ті ж самі.

Саме з цього боку книгу Ірванця, мабуть, можна і варто критикувати. Радянський абсурд вже стільки разів оспівували, описували і паплюжили, що дуже важко сказати щось нове. Пародійний талант автора, звісно, нікуди не подівся — прочитайте хоча б влучний і вбивчий переказ трилогії Степаниди Добромолець «Шлях до волі» («Шлях до волі», «На волі краще, ніж в неволі», «З волі в неволю не хоче ніхто») «про становлення Радянської влади на Ровенщині». Проте інколи гра з офіційними штампами стає настільки самодостатньою, що авторська індивідуальність в ній зникає. Згадані письменницькі збори зрежисовані за зразком 1950-х років (Ецірвана цькують тими ж словами, що й Пастернака) — так і має бути, але… Але за останні десятиліття гра зі штампами сама стала штампом. Та дарма. Роман, на щастя, є чимось більшим, аніж сатира на країну, яка так і не змінилася. Чим далі, тим більш виразними стають риси… містерії?

По той бік Стіни на Шлойму Ецірвана чекає його власне минуле, яке впродовж кількох годин, дозволених новою/старою владою він збирає по шматках. Тільки замість прустівського Булонського лісу — парк «им. Шевченко» (тепер — не Тараса, а Валентини…). Рівне — чи Ровно, байдуже, — типове провінційне радянське місто, неповторне, як життя. Минуле — це сплав пам’яті та літератури, бо саме крізь літературні моделі, класичні звороти, подеколи навіть банальність головний герой сприймає життя, повторюючи з посмішкою: «Ось і знов літературщина поперла з тебе, письменнику Ецірване…» Тому, до речі, деякі очевидні вади роману стають провиною саме Ецірвана, а не Ірванця. Спірний, але дозволений прийом.

А в останніх розділах автор робить найцікавіше: як і Коппола в фіналі «Апокаліпсису», виводить дію за межі буденної логіки. Антиутопія перетворюється на міф. КДБ шантажує Ецірвана, примушуючи зробити Щось, а саме: відкрити ґрати в каналізації, спільній для обох половин міста. Тоді спецназівці в скафандрах пройдуть крізь лайно і возз’єднають Ровно. Могли б до шантажу і не вдаватися: Ецірван мусить це зробити, всі це знають, і всі цього хочуть, навіть ті польські вояки, що охороняють ті ґрати. Герой і читач, мов сновиди, йдуть до невідворотнього. Навіщо? Відповідей нема, є лише три підкази. Епіграф («Нема на світі України, Немає другого Дніпра…»), авторська післямова («Місто Рівне ніколи не було (й повік не буде) розділене жодною стіною») і загадковий вірш, що лунає в останньому розділі: «сіресирітстводнів маєглибиннийзміст містомоїхснів містомоїхміст…» Саме відчуття призначення, що лежить поза раціональним, — головне досягнення Ірванця.

Ця книга про любов до рідного міста, про те, що не вернеться, що можна повернути, що, не дай Боже, повернеться… Приємно, що видано роман з такою ж любов’ю: світлини і фантастична мапа міста зі Стіною стали невід’ємною частиною тексту.