Н.ЯКОВЕНКО. Паралельний світ. — К.: Критика, 2002. — 416 с. (п)

Інтерпретація — або принаймні коментар до книги, яка сама по собі присвячена інтерпретації певних сторін української історії? Книги, адресованої «не початківцям чи аматорам історії, а фахівцям»?

Тож попереджаю, що це буде погляд дилетанта, хоча й дилетанта зацікавленого.

Власне, інтерпретацію пропонує вже обкладинка. Наталя Яковенко. «Паралельний світ. Дослідження з історії уявлень та ідей в Україні XVI-XVII ст.» - і славетний малюнок Ешера «Ходження сходами (Відносність)». Надалі фрагменти малюнка супроводжуватимуть текст як своєрідний графічний коментар. Неймовірний замок, де люди без облич ходять нескінченими східцями під прямим кутом один до одного. Дуже повчально — ні, не можна так казати, ніхто не повчає, — дуже наочно. Якщо хтось дивиться на світ під іншим кутом, ніж ти, це означає лише, що в нього своя система координат. Тільки й усього.

Ця книга — одна з небагатьох, де передмова справді потрібна (і до неї навіть варто повернутись наприкінці). Збірка статей, написаних протягом десятиліття, яка не претендує на монографічність, неминуче потребує вступу, де визначалася б єдність наскрізної теми, часопростору та методології.

Бо ніякої іншої цілісності встановити неможливо. Матеріал пручається. «Універсальні мотивації», які начебто властиві «всім українцям» (всій шляхті, всім козакам…) встановити без викривлення картини неможливо. І залишається лише сподіватись, що окремі дослідження допоможуть дати відповідь на неймовірно складне питання: «Чим керувалися люди XVII століття, коли робили те, що робили?» Що саме робили — це більш-менш відомо, хоча для мене і в галузі фактографії були сюрпризи. Наприклад — що в Південній Волині за 1648–49 роки «зникло від 80 до 85% мирного населення, тобто не менше 100 тис. осіб». Або — похід «взірцевого православного християнина» Костянтина Острозького на Чернігово-Сіверщину, під час якого тамтешню землю «wypladrowali» та вивели кількатисячний православний полон, — і це вважалося звичайним «військовим щастям»..

Диявол, всупереч прислів’ю, не в деталях, а в узагальненнях. Особливо тих, що зроблені авторами підручників для середньої школи. Недарма книжка Н.Яковенко завершується оглядом сучасних виробів ідеологічної фабрики, де «соціальне» хутко доповнили «національним», але риторика та думання залишились незмінними.

Насправді все було… як було.

Усім відомі «масові релігійні конверсії», завдяки котрим вся українська шляхта навернулась у католіцизм. Але треноси православних і вихваляння єзуїтів виявляються перебільшеними… відсотків на 90%… і перед нами постає реальна картина строкатого релігійного життя кінця XVI — початку XVII ст. Коли міжконфесійні шлюби були звичаєм. Коли дітей хрестили за взаємною угодою (хлопчиків — у батькову віру, дівчат — у материнську; або почергово, через одного; або вже як домовляться). Коли при Острозькому дворі збиралися представники усіх гілок християнства, аж до аріан. Коли православні та єзуїти регулярно зустрічались за чаркою і намагалися вмовити своїх не зовсім тверезих приятелів змінити конфесію (а ті відповідали — «Не спокушай!»). Коли козаки приймали останнє причастя з рук католиків чи протестантів, бо «у військових кампаніях аж до Хмельниччини не фіксується присутності православних священиків»…

Реальна картина війни, коли супротивники поважали один одного як професіоналів високого гатунку (і під Збаражем у вільний від «роботи» час жовніри, які тримали облогу, по-дружньому спілкувались із козаками, купуючи в них коней та пригощаючи їх «горілкою, хлібом, яблуками»). Війна, під час якої з цивільним населенням можна було робити все, що завгодно, — бо це люди нижчого гатунку; до того ж ворог є ворог, а «свої» мають платити за захист християнства, вітчизни та поспольства. Хмельниччина, яка була настільки несподіваною для сучасників, що виник «синдром перевернутого світу» — і сучасники постфактум знаходили знамення Кінця Світу, що наближався до них…

Щоб зрозуміти минуле, треба забути усталені парадигми історіографії. Реконструювати канон — і побачити відхилення від нього (чого немає у поемі Шимона Пекаліда про війну під П’яткою?). Побачити етичну вісь «чоловік добрий — чоловік злий». Відповісти на питання, що виникають ніби самі по собі (але потрібно ще й вміння їх ставити!). Як виник постулат, що Русь від початку була третім рівноправним учасником Речі Посполитої? Як повертається до української культури ідея Києва — Нового Єрусалима? Чому князі Острозькі у тогочасних поемах та панегіриках стають богоподібними?..

Чуже. Своє. Далеке. Близьке настільки, що аж моторошно. Своє.

На завершення — якщо рекомендація аматора щось важить — гаряче рекомендую блискучу книжку Наталі Яковенко. Її варто прочитати. Її потрібно прочитати.