ОГІЄНКО І. Українська культура. — К.: Наша культура і наука, 2002. — 342 с. (о)

Фундація імені митрополита Іларіона (Огієнка) узялася видавати його твори — завдання благородне й корисне. Другим випуском серії «Зарубіжні першодруки» стала «Українська культура», «курс, читаний в Українськім народнім університеті». Дата першого видання — 1918-й рік. Великий і страшний, як казав один киянин.

Не зовсім, щоправда, зрозуміло, чому книжка потрапила до «зарубіжних першодруків», бо друкована була вона у Києві, і це вже третє українське перевидання з 1991 року — виправлене, доповнене апологетичною (тобто — не аналітичною) передмовою. Невелика, приємна для споглядання книжка. Для читання ж… цікава в кількох сенсах.

Авторам редакційного вступу видається «дещо несподіваною і несправедливою» оцінка Огієнкових лекцій в новітній «Історії української культури» як полемічної й виразно політизованої праці.

І справді — політизована. Або, краще сказати, навчальний посібник із політичним надзавданням — не розглянути й систематизувати, але довести, роз’яснити і втовкмачити. Нагадую: 1918-й рік. «У який бік життя не поглянемо, скрізь побачимо, як оригінально, своєрідно складав свою культуру народ український…» А який народ в цьому був не оригінальним? «В самій мові нашій одбився дух нашого народу, по коренях слів можна довідуватись і про культуру нашу». А якої культури це не стосується? Прикладом є слово «дружина», тобто друг своєму чоловікові — як бачите, Мокій Мазайло цитував Огієнка дослівно (дядько Тарас теж). Тільки десятиліття минуло між з’явою «Української культури» і п’єсою Куліша — і подібні тексти вже неможливо було сприймати без іронії. Ідея стає банальною… отже — перемагає?!

На жаль, Огієнко захищав не те, що треба, і не так, як треба. Перш за все, власне українській культурі він приділяє дуже мало уваги (порівняйте хоча б із лекціями за редакцією Дмитра Антоновича, 1940). Йому вистачає дванадцяти сторінок малого формату аби покінчити з усією культурою XIX століття. Більша ж частина книжки присвячена з’ясуванню стосунків з москалями.

Звичайно, цікаво, що саме під українським впливом в Московії почали нумерувати сторінки, друкувати слова осібно, а не злито, та ставити знак переносу слів. Але це ще не доказ того, що самостійна українська культура справді існує (для людини з імперським мисленням це радше доказ зворотного). І дарма анотація запевняє, що книжка допоможе позбутися «принизливого комплексу меншовартості» — саме так цей комплекс і виникає.

В університетському Кабінеті шевченкознавства років п’ять тому висів — а може, і зараз висить дошка зі словами: «Мій народ знає і любить творчість Тараса Шевченка. Поль Робсон». «Негры преклонных годов», які вивчають по черзі Леніна і Шевченка — це, звичайно, абсурд, але не більший, ніж розгляд вітчизняної культури з точки зору її стосунків з братнім чи не дуже братнім сусідом. Зрозуміло, чому 1918-го року наука перетворювалася на патріотизм. Але справа в тому, що й сьогодні вона не вийшла на зворотній шлях. Важко звикнути до того, що наша культура є самодостатньою — не замкненою, але самодостатньою.

Якщо розділ про пісні починається зі слів «Були часи, коли в пісні нашій кохалася навіть Москва»; якщо, згадуючи українську Церкву, треба додавати, що вона «дуже одрізнялась од церкви московської»; якщо українці «вкрили все московське царство»; якщо кожну дрібницю нашого життя треба порівнювати з Москвою, згадувати про те, як Москва придушувала чи Москва захоплювалася — тоді немає України. Якщо велич Шевченка лише в тому, що він не любив Миколу I і тужив за козацькими часами, — немає Шевченка. Якщо українська культура тільки тим і переймалася, аби вплинути на російську, вона є частиною російської. Хоч які б визвольні змагання не відбувалися у минулому чи майбутньому.

Нащо зневага до «богобоязливої Москви, що готова була муки приймати» за єдиний аз, коли Іван Вишенський, «наш славнозвісний полеміст», «автор багатьох творів, перейнятих великим натхненням», ладен був за той-таки аз померти? Нащо перелік джерел та вчені посилання, коли наводяться «гнівні слова» Полуботка до Петра І з невеликою приміткою: «Більшість дослідників вважають промову Полуботкову апокрифічною»?

Припустимо, що українська культура у 1918-му році жила за воєнним станом (не Україна, а саме культура). Припустимо. Але й у 2002-му редакційна передмова твердить, що «бій [Огієнка] за українську Україну триває». Надзвичайний стан, комендантські години, крок убік карається розстрілом.

Досить. Багнети в землю. Був в’єтнамський синдром, був афганський синдром, тепер час лікуватись від українського. Хай негри люблять Шевченка — новий «Кобзар» від цього не з’явиться.