Жорж НІВА. Європа метафізики і картоплі. - К.: Дух і літера, 2002. — 306 с. (о)

Автор цієї книжки декілька разів згадує афоризм Івана Карамазова про Європу як про любе (російському) серцю кладовище. Відчутно, що ці слова йому дошкулили — тож вся збірка, власне, являє собою непряме заперечення цього двозначного вироку.

Жорж Ніва був донедавна відомий в нашій країні переважно як автор монографії «Солженіцин» — праці об’єктивної та змістовної. Кілька років тому російською мовою вийшла книжка його есеїв. І ось нарешті «Європа метафізики і картоплі» видана «Духом і літерою».

На диво, професор Женевського університету і почесний доктор Києво-Могилянської академії виявився славістом, а не русистом, яким я звик його вважати. «Будь-який русист, — з сумом (чи іронією?) зауважує Ніва, — більшою чи меншою мірою завжди є російським імперіалістом»; від цього він, дякувати Богу, вільний. Ба навіть «славіст» неточне слово. Ніва — «європеїст», один з тих не дуже численних людей, які сприймають континент як культурну цілісність; один із тих, хто повторює за Папою Римським: «Європа має дихати обома легенями», західним і східним. «Європеїст» — чи просто європеєць в усій повноті цього слова? Недарма наскрізною темою Ніва є боротьба з усіма спробами звузити поняття Європи або взагалі заперечити її існування як культурної спільноти.

Достатньо подивитись зміст книжки, щоб поринути в її географію. Поява імен Гоголя, Кундери, Шагала, Берліна, Параджанова (і багатьох інших… шкода, що немає покажчика) — не лише данина «культовим» фігурам. Це ще й ієрогліфічне позначення векторів культурного розвитку, напрямків думки, сфер міжетнічних контактів. Ніва — апологет того, що сам називає «божевіллям», — апологет Європи як «медіатора між національним і загальносвітовим». Недарма книжку відкриває есей з промовистою назвою «Європа після 1989 року: розбита мрія»: мости на банкнотах євро залишились тільки символом. Ніва якраз і цікавиться тим окремим й особистим, що стає світовим. Тільки так може виникнути образ Європи як сукупності «деталей», а не «узагальнення» й «стилізованості».

Але збірка Жоржа Ніва є суто західноєвропейською принаймні в одному сенсі. Вона — попри теплі слова автора до українського читача — аж ніяк не для нього призначена. Не можна сказати, що Ніва все розтовкмачує, але певно, що пояснює. Це популяризаторська книжка — гарна популяризаторська книжка, і недивно, що окрім власне есеїв до неї включені й рецензії, тобто, фактично, коментовані перекази (разом із влучними заувагами, але — перекази).

Улюблений прийом Ніва — це монтаж цитат. Вони не тільки підтверджують авторську думку; радше, їхній добір та порядок розташування і утворюють «сюжет» (щось подібне, але з цілями метафізичними, робив Борхес). Проблема в тому, що наведені тексти є новими переважно для західних читачів — або для тих, хто не дуже цікавився раніше обговорюваними проблемами. Про війну Набокова з перекладачами «Онєгіна» знають ті, хто цікавиться Набоковим та Пушкіним. Гоголівським «міфом Петербургу» наше літературознавство займалося докладно (а чи мають значення для розуміння творчості Гоголя його ймовірні збочення, я зовсім не певен). Поетику щоденників Толстого вивчав Ейхенбаум. Культурно-політичні відносини Києва й Москви… всі ми тут живемо, врешті-решт!

Авторська книжка стає чимось на кшталт антології, й авторські думки часто губляться між цитатами. Надто часто. Але є есеї про Шагала і Чехова («Ніжна хода Шагала поєднує в тому новому, вигаданому світі людей і тварин…» «Чар… чеховської прози народжується із зачарування простором, що розширює в’язницю часу»). Є бесіди Ніва з Л.Фінбергом та К.Сіговим, наведені наприкінці збірки. Є нескута, оригінальна, гостра думка. Заради якої варто поринути в «Європу» Жоржа Ніва.

Наостанок, за доброю традицією, зауважу, що книжка містить певну кількість похибок і помилок. Професійна хвороба філолога — не перевіряти того, в чому впевнений. Тож Ніва впевнений, що «Четвертий сон Віри Павлівни» — це фінал роману Чернишевського; що Набоков у «Дарі» вигадав (а не реконструював за чернетками) пушкінську строфу; що роман «Нетерпіння» написав Ю.Давидов (а не Ю.Трифонов)… Величезна кількість цитат вимагає від перекладачів відповідної ерудиції, яку вони й проявили… але хотілося б, щоб слова Герцена були наведені в перекладі з російської, а не французької, альманах Пушкіна-Гоголя-Одоєвського «Трійчатка» не перетворювався на "журнал «Триповерховий будинок», а роман «Чапаєв і Порожнеча» не повертався до нас як «Глиняний кулемет».