Ілько Лемко. Львів понад усе. - Л.: Піраміда. — 184 с. (п); Harvard Ukrainian Studies. Volume XXIV. Lviv: A City in the Crosscurrents of Cultures. - Cambridge, Mass., 342 p. (п).

Ці книжки потрапили мені до рук одночасно. Вони зовсім різні — спогади та збірка культурологічних статей, зі Львова та Кембриджа, українською та англійською мовами. Але говорять вони про одне й те саме місто.

Львів — місто, яке не може жити без одвічного діалогу культур; проте усвідомлювати це — не те ж саме, що розуміти. 24-й том «Гарвардських українських студій» присвячено саме усвідомленню і вивченню львівського феномена «міста на перетині культур». Вичерпний розгляд? Аж ніяк. Якщо об’єкт дослідження впливає на його форму, — тоді, мабуть, лише такою і може бути книга про Львів: збіркою статей, кожна з яких доповнює інші. Гарна добірка ілюстрацій ніби моделює її структуру. Світлини: монумент Леніна і вірменська церква, панорама усього міста і деталь одного будинку. Статті: архітектура тринадцятого та двадцятого століття, образ Львова в літературі від Кленовича до Винничука, емансипація та асиміляція єврейської спільноти, український театр і польська опера (два проекти, поява яких відбила конфлікт двох культур)…

Львівські будівлі різних століть і стилів домінують на сторінках книги: і тому що семіотика архітектури добре розроблена, і тому, що львівська забудова перш за все кидається в очі будь-якому чужинцю (а дослідник — завжди чужинець для свого об’єкту) і наочніше за інші сфери демонструє єдність і різнобарвність міста.

Тож наукові статті, ніби наслідуючи старовинні будівлі, висвітлюють головну львівську — чи не сказати « українську»? — проблему, заявлену у передмові: як саме поєднується культурна осібність етнічних груп з утворенням суспільного цілого? і чи може поєднуватись взагалі? і якою ціною?

Аби відповісти на це питання, слід звернутись не до національних спільнот, а до людей. Невелика, охайна, просто приємна книжка Ілька Лемка «Львів понад усе» показує людину, котра проживає місто, якщо можна так висловитись. Місто, де певні елементи діалогу зредуковано, інші знищено, а якісь з’явилися зовсім несподівано. «Книга рекордів нашого міста», вміщена наостанок, дещо наївно і зворушливо перераховує усе, в чому Львів був першим… або, принаймні, одним із перших.

Хоча книжка має підзаголовок «Спогади львів’янина другої половини 20-го сторіччя», мемуарною її не назвеш. Це не спогади про «моє життя в мистецтві» (хоча рок-групу 70-х «Супер-вуйки», лідером якої був Лемко, оминути, звісно, він не міг). Це каталог, перелік, «альбом для марок». Улюблена форма літератури втраченого часу. Спроба зафіксувати зникле. Усе — від кольору дитячого ліжка до пивної піни. Початок розділу «Шістдесяті» — найнасиченіші сторінки книжки: «це були часи, коли…» Для покоління 90-х дещо вже є легендарним (гоніння на стиляг), дещо — майже знайомим (шкільні сніданки за 15 копійок… в мої часи вже за 25), дещо — невідомим взагалі (одеколонні автомати!).

Демонстрація фанатів команди «Карпати» у Москві, ціни на свіжий альбом бітлів у 1967 році (до 50 карбованців!), «система» гіпі… Це щось екзотичніше за міжетнічні сутички минулих століть. Бо вони повертються знов і знов, а це не повернеться вже ніколи. Тож Лемкова книжка — не лише зізнання у коханні своєму місту і своєму часу, не лише записник на згадку, але й ненав’язлива пропозиція читачам: пригадуйте самі! Таке переживав кожен — проте чи кожен запам’ятав настільки опукло? Чи зміг би населити одну-єдину вулицю людьми різних часів, від Івана Франка до Івана-Павла ІІ? Та й не кожен живе на такій вулиці…

«Львову», як на мене, не вистачає цілеспрямованості тексту, властивої «Високому Замку» Лема (цей мемуар — один із найактуальніших українських творів нашого часу — згадується на сторінках обох рецензованих книжок). Не вистачає щільності письма, задухи від густоти тексту. Але я згадаю про Лемкову книжку, коли знов зберуся до того міста, яке для його уродженців понад усе… а оскільки автор передав це відчуття читачеві, праця його не даремна.